Тоді він бачив її востаннє.
Вона стояла на платформі Приморського вокзалу в Кочині, дивлячись на вікно потяга. Шкіра у неї посіріла і зблякла; неонове вокзальне освітлення позбавило її звичного осяйного полиску. Денне світло заступали потяги, що стояли на коліях обабіч. Довгі корки, якими закупорили темряву. Мадраський поштовий. «Летючий Рані».
Рахель тримала Амму за руку. Комарик на шворці. Втекла Пожерка-Плодожерка у сандалях «Бата». Аеропортна фея на залізничному вокзалі. Вона притупувала ногами по платформі, здіймаючи хмари до того добряче втоптаної вокзальної куряви. Притупувала, аж доки Амму струсонула її і наказала припинити. То вона й припинила. Довкола штовхалася й метушилася сила-силенна люду.
Всі снують-поспішають, купують-продають, тягнуть багаж, платять носіям; діти гидять, дорослі плюють; хтось приходить, хтось відходить, хтось просить милостиню, або торгується, або перевіряє квитки.
Лункий вокзальний гармидер.
Розносять каву. І чай.
Кістляві, аж білясті від недоїдання діти продають масні журнальчики і їжу, яка самим їм не по кишені.
Розтоплені шоколадки. Цукерки-цигарки.
Помаранчева шипучка.
І лимонна.
Кока-кола-фанта-морозиво-трояндове-молоко.
Рожевошкірі ляльки. Брязкальця. «Токійська любов».
Наповнені цукерками пластмасові папуги з головами, які відгвинчуються.
Червоні окуляри від сонця у жовтій оправі.
Іграшкові наручні годинники з намальованими стрілками.
Цілий візок бракованих зубних щіток.
Приморський вокзал у Кочині.
Сірий у неоновому вокзальному освітленні. Порожні люди. Бездомні. Голодні. Вони ще не зовсім оговталися після минулорічного голоду. Їхню революцію товариш Е. М. С. Намбудіріпад — колись улюбленець Пекіна, а тепер «радянська маріонетка» і «боягузливий пес», — відклав. Тимчасово.
У повітрі аж густо від мух.
Сліпий без повік, з блакитними, ніби вилинялі джинси, очима і з рябою від віспин шкірою, перемовляється з прокаженим без пальців, який спритно підхоплює один по одному знайдені у смітті й насипані купкою збоку недопалки.
— А ти? Коли сюди перебрався?
Так, наче вони мали вибір. Наче обрали собі за оселю цей вокзал, натрапивши на його зображення поміж світлинами шикарних маєтків, сфотографованих для глянцевого рекламного буклета.
Чоловік, який сидить на червоній вокзальній вазі, відстібнув свій протез (до коліна заввишки) з намальованими на ньому чорним черевиком і гарною білою шкарпеткою. Порожня всередині і горбкувата ззовні литка була, як і належить добропорядній литці, рожевого кольору. (Якщо вже відтворюєш людський образ, то навіщо повторювати Божі помилки?) У ній він тримав свій квиток. Рушник. Горнятко з нержавійки. Свої запахи. Секрети. Любов. Божевілля. Надію. Безустанну радість. Його друга, справжня нога — боса.
До свого горнятка він купив чаю.
Якась старша пані виблювала. Грудкувату калюжу. І пішла далі, з усім своїм життям.
Вокзальний світ. Людський цирк. У метушні хаотичної торгівлі туди приходить перепочити відчай. Там він поволі й черствіє, перетворюючись на байдужість.
От лише цього разу Амму і її двояйцеві близнюки стежили за всім цим не з вікна «плімута». І, стрибаючи та перекидаючись через голову у повітрі під куполом цирку, не мали страхувальної сітки, яка порятувала б їх від падіння.
«Пакуй свої речі і забирайся геть», — сказав Чако, переступивши розтрощені на друзки двері. З дверною ручкою в руці. Й Амму, хоч у неї тремтіли руки, так і не підвела очей від свого нікому не потрібного шиття. Бляшана коробка зі стрічками лежала відкрита в неї на колінах.
А от Рахель очі підвела. І глянула. І побачила, що Чако зник, а замість нього з’явилося якесь страховисько.
Товстогубий чоловік у свіжому білому вбранні і з пальцями у перснях купив у продавця на платформі цигарки «Сізез». Три пачки. Щоб курити в коридорі у потязі.
То був Естин супровід. Друг сім’ї, який, за збігом обставин, теж якраз їхав до Мадраса. Пан Кур’єн Маатен.
Оскільки з Естою так чи так мав їхати хтось із дорослих, Маммачі сказала, що марнувати гроші на ще один квиток немає жодної потреби. Переїзд з Мадраса до Калькутти оплачував Бабá. Амму ж купувала собі Час. Адже теж мала спакувати речі і забратися геть. Щоб розпочати нове життя, у якому зможе дозволити собі жити разом з дітьми. Було вирішено, що до того моменту один із близнюків може залишатися в Аєменемі. Але не двоє. Разом вони завдавали клопоту. У хінхї хачо вуб анатас… Їх належало розділити.