На жаль, не минуло й року, як мирна частина мирного переходу закінчилася.
Щоранку за сніданком імперський ентомолог кепкував зі свого непоступливого сина-марксиста, читаючи газетні повідомлення про бунти, страйки і сваволю поліції, що охопили цілу Кералу.
— О, Карл Маркс! І що? — потішався Паппачі, коли Чако приходив до столу. — Що ж його зробити з тими бісовими студентами? Уяви собі, ті тупаки агітують проти нашого народного уряду! Може, просто їх винищити, та й по всьому? Бо ж вони, звісно, вже не народ?
Протягом наступних двох років політичні чвари (Національний конгрес вкупі з церквою не минали нагоди підкласти дровенят у вогонь) спричинилися до справжньої анархії. Коли Чако здобув диплом бакалавра і вирушив до Оксфорда по наступний, Керала була на межі громадянської війни. Неру відправив комуністичний уряд у відставку й оголосив нові вибори. До влади повернувся Національний конгрес. Лише у 1967-му — майже через десять років після свого першого походу у владу — партія товариша Е. М. С. Намбудіріпада перемогла на виборах знову. Цього разу у складі коаліції за участі двох тоді вже окремих партій — Комуністичної партії Індії і Комуністичної партії Індії (марксистської). КПІ і КПІ(м).
Паппачі на той час уже помер. Чако розлучився. «Райським маринадам» було сім років.
Керала ледь дибала вперед, оговтуючись від голоду і посухи, спричиненої недостатньою кількістю опадів у мусонний період. Люди помирали. Боротьба з голодом мала стати головним пріоритетом будь-якого уряду.
Під час свого другого перебування на посаді прем’єра товариш Е. М. С. підходив до впровадження плану мирного переходу вже виваженіше і цим стягнув на себе гнів Комуністичної партії Китаю. Китайці розкритикували «парламентський кретинізм» Е. М. С. Намбудіріпада і звинуватили його у тому, що він «кидає людям подачки і таким чином притупляє свідомість мас, відволікаючи їх від революції».
Відтак Пекін перемкнув свою опіку на наймолодшу і найвойовничішу фракцію КПІ(м) — так званих наксалітів, які підняли збройне повстання у бенгальському селищі Наксалбарі. Селян вони організовували у бойові загони, експропріювали землю і виганяли землевласників, а для розгляду справ класових ворогів створювали народні суди. Наксалітський рух ширився цілою країною, сповнюючи жахом кожнісіньке буржуазне серце.
У Кералі наксаліти напустили ще більше тривоги й страху в і так уже напружену атмосферу. Вбивства почалися на півночі. У травні в газетах з’явилося розмите фото одного землевласника з Палґата, якого прив’язали до ліхтарного стовпа й відтяли голову. Голова лежала боком трохи віддалік, у темній калюжі чи то води, чи крові. Сказати напевне ледве чи вдалося б, адже світлина була чорно-біла. Зроблена у сірих передсвітанкових сутінках.
У розплющених очах убитого застигло здивування.
Товариш Е. М. С. Намбудіріпад («боягузливий пес», «радянська маріонетка») виключив наксалітів зі своєї партії і продовжував приборкувати загальний гнів, спрямовуючи його у парламентське русло.
Вулична демонстрація, яка вирувала навколо блакитного «плімута» того блакитного грудневого дня, була частиною цього процесу. Її організувала Траванкорсько-Кочинська марксистська профспілка. Їхні побратими у Трівандрамі мали пройти маршем до секретаріату і вручити самому товаришу Е. М. С. «хартію народних вимог». Оркестр, який звертається з петицією до свого диригента. Вимоги полягали у тому, щоб робітникам на рисових полях, які працювали по одинадцять з половиною годин щодня — з сьомої ранку до шостої тридцять вечора, — дозволили годинну перерву на обід. Щоб платню жінкам підвищили з рупії двадцяти п’яти пайс на день до трьох рупій, а чоловікам — з двох рупій п’ятдесяти пайс до чотирьох рупій п’ятдесяти пайс. Ще вони вимагали, щоб до недоторканних більше не зверталися, використовуючи назви їхніх каст, — наприклад, Ачу-параян, Келан-параван чи Куттан-пулаян, — а називали їх просто Ачу, Келан чи Куттан.