Вечорами Еста, загорнувшись у простирадло, ставав на своєму ліжку і виголошував: «Et tu, Brute? Тож падай, Цезарю!» — а тоді валився на ліжко, ніби підтятий, вдаючи нашпигованого ножами трупа. Кочу-Марія, яка спала на підлозі, підстеливши циновку, пригрожувала поскаржитися Маммачі.
— Скажи своїй матері, нехай відправить тебе до батька, — говорила вона. — Там ламатимеш собі ліжка, скільки влізе. А це ліжко не твоє. І дім не твій.
Еста воскресав з мертвих, підводився на ліжку, казав: «Et tu, Кочу-Маріє? Тож падай, Есто!» — і знову помирав.
Кочу-Марія була певна, що «Et tu» — це англійською якась непристойна лайка, і лиш чекала нагоди поскаржитися на Есту бабусі.
У жінки з сусідньої машини на губах були крихти від печива. Її чоловік після того печива запалив зім’яту цигарку. Він видихнув через ніздрі два димові ікла і на мить зробився подібний на дикого кабана. Пані Кабаниха єлейним дитячим голосочком запитала Рахель, як її звуть.
Рахель не відповіла, а тоді зовсім випадково пустила бульбашку зі слини.
Амму ненавиділа, коли вони таке робили. Казала, що це нагадує їй Бабý. Їхнього батька. Той частенько пускав бульбашки і тряс ногою, розповідала вона. І додавала, що так поводяться тільки чинуші, а не аристократи.
Аристократи бульбашок не пускають й ногами не трясуть. І не гогочуть.
Бабá чинушею не був, але, за словами Амму, нерідко поводився як справжнісінький чинуша.
На самоті Еста з Рахеллю іноді бавилися в чинуш. Сиділи і пускали бульбашки, трясли ногами і гоготіли, наче гуси. Згадували батька, з яким жили між війнами. Якось він дав їм попахкати запаленою цигаркою, а потім розсердився, бо вони її обсмоктали й обслинили фільтр.
«От дідько, це ж вам не цукерка!» — вигукнув він, не на жарт злий.
Його гнів вони пам’ятали. Як і гнів Амму. Пам’ятали, як одного разу батьки просто штовхали їх, ніби більярдні кулі: Бабá — до Амму, Амму — до Бабú. Амму, відштовхуючи Есту, кричала: «На, одного бери собі! З двома я не дам ради». Коли згодом Еста нагадав Амму про той випадок, вона обняла його і сказала, що не варто тримати в пам’яті різні дурниці.
На єдиній світлині батька, яку вони бачили (Амму тільки раз дозволила їм на неї подивитися), той був у білій сорочці й окулярах. Виглядав там таким симпатичним, вправним крикетистом. Однією рукою Бабá притримував у себе на плечах Есту, який усміхався, спершись підборіддям татові на маківку. Другою рукою він притискав до себе Рахель, а та бурмосилася і сердито дриґала ноженятами. Хтось намалював їм на щоках рожеві кружечки. На руки він узяв їх лише заради фотографії, сказала Амму, і навіть тоді був такий п’яний, що вона боялася: хоч би не впустив дітей на землю. І стояла тут-таки збоку, відразу за межами кадру, готова щомиті їх підхопити. Так чи інак, Есті з Рахеллю світлина подобалася, окрім хіба що тих червоних кружечків.
— Припини негайно! — крикнула Амму так голосно, що Мурлідаран, який саме зістрибнув зі свого стовпа, щоб зазирнути до «плімута», аж відсахнувся, а його кукси стривожено шарпнулися.
— Що? — першої миті Рахель не зрозуміла, в чому річ, але майже миттєво здогадалася. У бульбашці, звісно ж. — Вибач, Амму.
— Вибаченням мертвого не оживити, — вставив Еста.
— Ой, я тебе прошу! — скривився Чако. — Не можеш же ти диктувати їй, що вона має робити зі своєю слиною!
— Не твоя справа! — відрізала Амму.
— Просто це дещо нагадує, — розтлумачив Чако мудрий Еста.
Рахель наділа окуляри. Світ одразу ж зафарбувався у сердиту барву.
— Зніми ті дурнуваті окуляри! — наказала Амму.
Рахель зняла ті дурнуваті окуляри.
— Ти поводишся з ними, як фашистка, — сказав Чако. — Заради Бога, таж навіть діти мають якісь права!
— Не взивай імені Господа намарно, — озвалася Крихітка-кочамма.
— Не намарно, — заперечив Чако. — Цього разу причина якраз дуже вагома.
— Припини клеїти з себе великого захисника дітей! — сказала Амму. — Коли вже буде не до жартів, ти й пальцем не ворухнеш заради них. Чи заради мене.
— А мав би? — запитав Чако. — Хіба я за них відповідаю?
І додав, що й Амму, й Еста з Рахеллю у нього мов жорна на шиї.
З тильного боку ноги у Рахелі спітніли і тепер ковзали по обшитому штучною шкірою сидінні. Про жорна вони з Естою дещо знали. В «Заколоті на “Баунті”» тих, хто помирав у відкритому морі, загортали у білі простирадла і кидали за борт з жорном на шиї, щоб тіло не спливло на поверхню. Еста ніяк не міг збагнути, звідки вони знали, скільки жорен брати з собою, коли вирушали у плавання.