То був добрий знак.
Тим часом у «Його» Еста Самотній мав будь-що по-пісяти на нафталінові кульки і недопалки цигарок у пісуарі. Попісяти в унітаз було б поразкою. Він потребував підвищення, тож роззирнувся навколо і в одному з кутів «Його» таки побачив те, що шукав. Брудну мітлу і сплющену пластикову пляшку, до половини наповнену білою як молоко рідиною (фенілом), де плавали якісь чорні штучки. А ще кульгаву швабру і дві ржаві бляшанки ні з чим. То могла бути й продукція «Райських маринадів». Шматки ананаса в сиропі. Або скибочки. Скибочки ананаса. Еста Самотній одразу збагнув, що завдяки бабусиним бляшанкам його честь порятовано, і прилаштував їх перед пісуаром — по одній під кожну ногу. Тоді став на них і акуратно попісяв, намагаючись ворушитися якомога менше. Як чоловік. Вологі перед тим недопалки стали тепер геть мокрі і зануртували у вирі. Запалити їх було б непросто. Впоравшись, Еста переніс бляшанки до умивальника перед дзеркалом, де помив руки і змочив волосся. А тоді, нараз змалівши через габарити гребінця Амму, який був для нього завеликий, старанно реконструював свій зачіс. Пригладив волосся назад, потім посунув трохи наперед, а кінчики закрутив убік. Потому поклав гребінець до кишені, зійшов з бляшанок на підлогу і відніс їх на місце, до пляшки, мітли та швабри. Й уклонився їм усім. Цілому славному товариству. Пляшці, мітлі, бляшанкам і кульгавій швабрі.
— Уклін, — мовив він і усміхнувся, бо коли був менший, то чомусь вважав, що, вклоняючись, неодмінно треба сказати: «Уклін». Тобто для діла потрібне ще й слово. «Вклонись, Есто», — говорили йому. І він кланявся й казав: «Уклін»; усі переглядалися і сміялися, а сам він лиш бентежився.
Еста Самотній з нерівними зубами.
У вестибюлі він зачекав на маму, сестру і двоюрідну бабусю. Коли вони вийшли, Амму спитала:
— Естаппене, все в порядку?
— В порядку, — відгукнувся Еста і кивнув — легенько, щоб не зіпсувати зачосу.
В порядку? В порядку. Він поклав гребінець назад до маминої торбинки. Зненацька в Амму аж серце стиснулося від любові до сина, до цього стриманого, сповненого гідності малюка, який щойно виконав своє перше доросле завдання. Вона ніжно погладила його по голові. І таки зіпсувала зачіс.
Чоловік з металевим ліхтарем «Евереді» в руці сказав, що фільм уже почався, тож варто поквапитися. Довелося їм бігцем підніматися червоними сходами, застеленими старим червоним килимом. Червоними сходами з червоними плямами від плювків у червоних кутах. Ліхтарник підібрав своє мунду і лівою рукою притримував жмут складок між ногами. На сходах м’язи під напнутою шкірою в нього на литках почергово напружувалися і нагадували волохаті гарматні ядра. Тримаючи ліхтар у правій руці, він поспішав і подумки, бо кинув:
— Давненько вже йде.
Тож початок вони все ж пропустили. Не побачили, як піднімають збірчасту оксамитову завісу з електричними лампочками на зібраних у грона жовтих китицях. Повільно вгору, а музика, мабуть, була «Іде слоненя» з «Хатарі!». Або «Марш полковника Боґі».
Амму тримала за руку Есту. Рахелину руку взяла Крихітка-кочамма, яка, важко дихаючи, долала сходинку за сходинкою. Похитуючись під вагою своїх динь, вона ніколи не зізналася б навіть сама собі, що їй таки кортить подивитися фільм.
Воліла вважати, що йде туди тільки заради дітей. У пам’яті в неї вже давно зберігалися і постійно доповнювалися два детальні, ретельно укладені списки: «Те, що зробила для ближніх вона» і «Те, чого не зробили ближні для неї».
Найбільше до вподоби їй були епізоди з черницями ближче до початку, і вона сподівалася, що ще їх не проґавила. Амму якось пояснила Есті з Рахеллю, що людям завжди найбільше подобається те, з чим вони себе найбільше ототожнюють.
Рахель припускала, що найбільше ототожнює себе з Крістофером Пламмером, який виступав у ролі капітана фон Траппа. Чако ж, либонь, зовсім себе з ним не ототожнював і називав його Траппом-Храппом.
Рахель нагадувала схвильованого комарика на шворці. Летюча. Невагома. Дві сходинки вгору. Дві вниз. Одна вгору. Поки Крихітка-кочамма долала один сходовий марш, вона піднімалася вже на цілих п’ять.