Дві вгору. Дві вниз. Одна вгору. Стриб-стриб.
— Рахеле, — мовила Амму, — ти ще не засвоїла урок, правда?
Засвоїла: Хвилювання завжди закінчується слізьми. Бум-бум.
Врешті вони таки опинилися у вестибюлі «Ярусу принцеси». Пройшли повз буфетну стійку, де чекали помаранчеві напої. І лимонні також. Помаранчеві надто помаранчеві. Лимонні надто лимонні. Шоколадки надто розм’яклі.
Ліхтарник прочинив важкі двері «Ярусу принцеси» у темряву, сповнену вентиляторним дзумінням і арахісовим хрумтінням. Там пахло людським віддихом і оливою для волосся. І старими килимами. Магічний запах «Звуків музики», який Рахель пам’ятала і берегла, наче скарб. Запахи, як і музика, мають властивість зберігати спогади. Вона глибоко вдихнула і закоркувала той запах для нащадків.
Квитки мав Еста. Малий хлопчак. Жив у фургоні він, отак. Бум-бум. Ліхтарник посвітив на рожеві квитки. Ряд Ж. Місця 17, 18, 19, 20. Еста, Амму, Рахель, Крихітка-кочамма. Довелося протискатися повз роздратованих людей, які, щоб дати їм пройти, прибирали ноги хто куди — то туди, то сюди. Сидіння були розкладні. Крихітка-кочамма притримала Рахелине, доки та на нього вилазила. Виявилося, що Рахель залегка, і сидіння просто склалося разом з нею, притиснувши її до спинки, ніби начинку між двома половинками сендвіча. Так вона й дивилася на екран — з-поміж колін. Два коліна і фонтанчик. Еста, який дбав про свою гідність більше, розважливо присів на самому краю.
Обабіч екрана, де не було зображення, миготіли тіні вентиляторів. Геть ліхтар. Час на світовий хіт.
Камера в супроводі чистого, сумовитого звуку церковних дзвонів злетіла високо у блакитне (кольору машини) австрійське небо. Далеко внизу, на землі, виблискувало бруківкою монастирське подвір’я. Через нього йшли черниці. Подібні на чорні сигари. Спокійні черниці спокійно скупчилися навколо своєї матері-настоятельки, яка ніколи не читала їхніх листів. Ніби мурахи навколо хлібної крихти. Сигари навколо королеви сигар. Жодного волосся на колінах. Жодних динь у пазусі. Подих пахне м’ятою. До матері-настоятельки вони прийшли зі скаргою. Скаргою на спів. На Джулі Ендрюс, яка була ще в горах, виспівувала там «Оживають гори звуками музики» і знову запізнилася на службу. Черниці мелодійно доносили:
Глядачі почали озиратися.
— Тсс-с! — цитькали вони. — Тихо! Тсс-с!
Якийсь голос лунав не з екрана. Він був чистий і добре тримав тон, прорізаючись крізь вентиляторне дзуміння й арахісове хрумтіння, якими повнилася темрява навколо. Серед публіки сиділа черниця. Голови оберталися на шиях, ніби корки у пляшках. Чорноволосі потилиці перетворювалися на вусаті і ротаті обличчя. Роти шипіли і по-акулячому шкірили зуби. Їх було багато. Як поштових марок на листівці.
— Тсс-с! — в один голос сичали вони. — Ану замовкни!
Співав Еста. Черниця з зачосом. Черниця на ім’я Елвіс-пелвіс. Нічого вдіяти з собою він не міг.
— Заберіть його звідси! — гаркнула, з’ясувавши, в чому річ, публіка.
Замовкнути або забратися. Забратися або замовкнути.
Публіка була велика, а Еста — малий, хоч і з квитками.
— Есто, ради Бога, замовкни! — люто прошепотіла Амму.
Тож Еста замовк. Роти і вуса відвернулися. Та якраз тоді пісня без попередження зазвучала знов, і Еста не витримав.
— Амму можна я вийду і доспіваю за дверима? — поспіхом запитав він, доки Амму не встигла його ляснути. — Повернуся після пісні.
— Але не сподівайся, що я буду ходити туди-сюди з тобою, — попередила Амму. — Тільки сором нам усім робиш.
Та Еста справді не міг нічого з собою вдіяти. Він підвівся і пішов. Повз сердиту Амму. Повз Рахель, яка уважно дивилася поміж колінами.
Повз Крихітку-кочамму. Повз публіку, яка знову мусила прибирати ноги. Хто-куди-то-туди-то-сюди. Над дверима світився червоними літерами напис: «ВИХІД». На вихід Еста й подався.