Еста взяв, бо інакше не можна було.
— Помаранчевий? Лимонний? — повторив продавець шипучки. — Лимонно-помаранчевий?
— Лимонний, будь ласка, — ввічливо відповів Еста.
Й отримав холодну пляшку з соломинкою. Тож тепер одною рукою він тримав пляшку, а другою — пеніс. Твердий, гарячий, жилавий. Не якийсь там промінчик.
Продавець помаранчево-лимонної шипучки поклав свою руку поверх Естиної. Ніготь на великому пальці в нього був довгий, як у жінки. Він почав водити Естиною рукою вгору-вниз. Спочатку повільно. Потім швидко.
Лимонний напій був холодний і солодкий. Пеніс — гарячий і твердий.
Фортеп’янові клавіші пильно дивилися.
— То твоя бабуся має фабрику, так? — спитав продавець помаранчево-лимонної шипучки. — І що то за фабрика?
— Там виробляють багато продукції, — відказав, не підводячи погляду, Еста з соломинкою в роті. — «Сквош», маринади, джеми, порошок каррі. Скибки ананаса.
— Добре, — сказав продавець шипучки. — Чудово.
Його рука стиснула Естину сильніше. Була міцна і спітніла. Й рухалася ще швидше.
Розмоклою паперовою соломинкою (добряче сплюснутою в роті від слини і страху) піднімалася рідка лимонна солоднеча. Дуючи в ту соломинку — а друга рука тим часом знай рухалася й рухалася вгору-вниз, — Еста видував у пляшці бульбашки. Липкі й солодкі лимонні бульбашки з напою, який не ліз йому в горло. Подумки він укладав перелік продукції бабусиної фабрики.
МАРИНАДИ
Манго
Зелений перець
Китайський гіркий гарбуз
Часник
Солений лайм
СКВОШІ
Помаранчевий
Виноградний
Ананасовий
Манго
ДЖЕМИ
Банановий
Змішаний фруктовий
Грейпфрутовий
А тоді хрящувато-щетинисте лице скривилося, й Естина рука нараз зробилася мокра, гаряча і липка. На ній був яєчний білок. Такий білий яєчний білок. Зі звареного на рідко яйця. Лимонний напій був холодний і солодкий. Пеніс — м’який і якийсь плюсклий, ніби порожня шкіряна калитка. Своєю ганчіркою брудного кольору продавець шипучки витер Есті ту руку.
— Ну, допивай, — мовив він і лагідно плеснув Есту по задниці. По тугих сливах у штанах-«дудочках». Внизу були ще гостроносі бежеві штиблети. — Не можна марнувати добро. Подумай про всіх тих бідних, яким нічого їсти й пити. Тобі пощастило: ти багатий, маєш кишенькові, ще й бабусину фабрику успадкуєш. Дякуй Богові — жодних тобі турбот. Допивай.
І так-от, за буфетною стійкою у вестибюлі «Ярусу принцеси» в кіно «Абгілаш», першому у Кералі широкоекранному кінотеатрі (70-міліметрова плівка, система «сінемаскоп»), Естаппен Яко допив безкоштовну пляшку шипучого страху з лимонним смаком. Надто лимонного, надто холодного. Надто солодкого. Піна аж била в ніс. Скоро йому дістанеться ще одна пляшка безкоштовного пінистого страху. Але тоді він про це ще не знав. І тримав ту липку руку трохи осторонь.
Щоб ні до чого нею не торкатися.
Коли Еста нарешті допив, продавець помаранчево-лимонної шипучки сказав:
— Все? Хороший хлопчик.
Він забрав порожню пляшку зі сплюснутою соломинкою і відправив Есту назад у «Звуки музики».
Знов опинившись у насиченій ароматом оливи для волосся темряві, Еста так і ніс ту руку перед собою, ніби тримав у ній уявну помаранчу. Він протиснувся повз публіку (якій уже вкотре довелося прибирати ноги, хто-куди-то-туди-то-сюди), повз Крихітку-кочамму, повз Рахель (все ще складену втричі), повз Амму (все ще роздратовану), і сів, далі тримаючи в руці ту липку помаранчу.
А на екрані був уже капітан фон Трапп-Храпп. Крістофер Пламмер. Зарозумілий. Безсердечний. Зі схожим на щілину тонким ротом. І зі сталево пронизливим поліційним свистком. Капітан мав семеро дітей. Таких чистеньких, ніби м’ятні льодяники з пакетика. Він удавав, наче їх не любить, але насправді любив. Він любив їх і любив її (Джулі Ендрюс), вона любила його, вони обидвоє любили дітей, а діти любили їх. Словом, усі там любили одне одного. То були чистенькі, біленькі діти, і спали вони на м’якеньких постелях з гагачого пуху… га-га-чого, саме так.