Біля дому, де вони жили, було озеро і сад, а в домі — широкі сходи, білі двері, білі віконні рами і квітчасті штори.
Ті чистенькі, біленькі діти, навіть старші, боялися грому. Щоб їх утішити, Джулі Ендрюс узяла їх до свого чистенького ліжка і заспівала їм чистеньку пісеньку про те, що було їй до вподоби. А до вподоби їй було таке:
1. Дівчата в білих сукенках з синіми сатиновими поясами.
2. Дикі гуси, що летять з місячним світлом на крилах.
3. Блискучі мідні чайники.
4. Дзвінки на дверях, дзвоники на санях, шніцель з локшиною.
5. Тощо.
І тоді в головах у пари двояйцевих близнюків, які сиділи серед публіки в кіно «Абгілаш», виникло кілька запитань, на які потрібні були відповіді. Наприклад:
а) Чи тряс ногою капітан фон Трапп-Храпп? — Ні, не тряс.
б) Чи пускав капітан фон Трапп-Храпп бульбашки зі слини? — Ні, звісно ж, не пускав.
в) Може, він гоготав? — Аж ніяк.
Ех, капітане фон Трапп, капітане фон Трапп, ви могли б полюбити малюка з помаранчею, який сидить ось тут, у смердючій залі? Він щойно тримав у руці пісюн продавця помаранчево-лимонної шипучки, але ви ж усе одно могли б його полюбити, правда ж?
А його сестру-близнючку, яка стирчить он там з напів-складеного сидіння, зі своїм фонтанчиком у «токійській любові»? Ви могли б полюбити також і її?
У капітана фон Траппа тим часом теж з’явилося кілька запитань:
а) Вони чистенькі біленькі діти? — Ні. (А от Софі-моль — так.)
б) Вони пускають бульбашки зі слини? — Так. (А от Софі-моль — ні.)
в) Вони трясуть ногами? Як чинуші? — Так. (А от Софі-моль — ні.)
г) А тримали вони коли-небудь, хтось один чи вдвох, пісюн чужого чоловіка? — Ммм… т-так. (А от Софі-моль — ні.)
— Ні, даруйте, — сказав капітан фон Трапп-Храпп. — Про це нема й мови. Я не зможу їх полюбити. Не зможу стати їхнім Бабóю. О, ні.
Капітан фон Трапп-Храпп не зміг би.
Еста опустив голову собі до колін.
— У чому річ? — запитала Амму. — Якщо ти збираєшся далі дутися, то я забираю тебе прямісінько додому. Сядь рівно, будь ласка. І дивися. Для цього тебе сюди привезли.
Допивай.
Дивися фільм.
Подумай про всіх тих бідних.
Тобі пощастило: ти багатий, маєш кишенькові. Жодних тобі турбот.
Еста сів рівно і дивився фільм. До горла підступав клубок. У животі наростало зеленохвильне, каламутне, грудкувате, водоростеве, пливке, бездонно-донне відчуття.
— Амму? — озвався він.
— Що ще?
Якби те «що» не прозвучало пошепки, то просто ляснуло б його, ніби нагайкою.
— Мене нудить, — поскаржився Еста.
— Просто нудить чи тягне блювати? — стривожено перепитала Амму.
— Не знаю.
— Може, вийдемо і спробуємо? — запропонувала Амму. — Тобі полегшає.
— Добре, — мовив Еста.
Добре? Добре.
— Куди це ви? — спохопилася Крихітка-кочамма.
— Есті погано, до туалету, — відповіла Амму.
— Куди ви? — запитала Рахель.
— Мене нудить, — пояснив Еста.
— Можна мені з вами, подивитися?
— Ні, — сказала Амму.
Знову повз публіку (ноги хто-куди-то-туди-то-сюди). Минулого разу — співати. Цього разу — блювати. На вихід через «Вихід». За дверима, у мармуровому вестибюлі продавець помаранчево-лимонної шипучки жував цукерку, яка жовном ходила за його щокою. Він тихо посмоктував і прицмокував; ці звуки нагадували плюскіт води, яка витікає з умивальника. На стійці лежала зелена обгортка. Цукерки діставалися тому чоловікові задарма. За спиною в нього був цілий ряд тьмяних слоїків з безкоштовними цукерками. У волохатій руці з годинником він тримав свою ганчірку брудного кольору і якраз витирав стійку. Коли перед ним з’явилася осяйна жінка з полірованими плечима і той хлопчак, його обличчям промайнула ледь помітна тінь. Він одразу ж натягнув свою фортеп’янову посмішку: