— Есті погано. Ходімо.
— І нацистські солдати ще не прийшли!
— Ходімо, — повторила Амму. — Піднімайся!
— І «Був високо в горах самотній козопас» ще не співали!
— Еста мусить бути здоровий, щоб як слід зустріти Софі-моль, — озвалася Крихітка-кочамма.
— Нічого він не мусить, — буркнула Рахель, головно сама до себе.
— Що ти сказала? — перепитала Крихітка-кочамма. Слів вона справді не розчула, але загальний сенс уловила.
— Нічого, — відповіла Рахель.
— Я чула, — сказала Крихітка-кочамма.
За дверима, у вестибюлі, дядечко наводив лад зі своїми тьмяними пляшками і витирав тією ж брудного кольору ганчіркою круглі мокрі плями, що зосталися після них на мармуровій барній стійці з напоями і закусками. Він готувався до антракту. То був дуже охайний дядечко з помаранчево-лимонною шипучкою. У його ведмежому тілі тріпотіло серце стюардеси.
— Йдете все-таки? — спитав він.
— Так, — кивнула Амму. — Де тут можна знайти таксі?
— За воротами вгору по вулиці і наліво, — відповів продавець, дивлячись на Рахель. — Ви не казали, що маєте ще й маленьку моль, — і простягнув ще одну цукерку: — Ось, моль, це тобі.
— Візьми мої! — притьмом озвався Еста. Йому не хотілося, щоб Рахель підходила до того чоловіка.
Та Рахель уже рушила вперед. Ступила кілька кроків, продавець їй посміхнувся, і щось у тій фортеп’яновій посмішці, у нерухомому погляді, яким він у неї вп’явся, змусило її відсахнутися. То було найогидніше з усього, що їй доводилося доти бачити в житті. Вона крутнулася і глянула на Есту.
І позадкувала від того волохатого чоловіка.
Еста втиснув у її руку свої цукерки, і вона відчула, яка гарячково пекуча в нього долоня і які холодні, мов сама смерть, кінчики пальців.
— Бувай, мон, — кинув Есті дядечко. — Побачимося колись в Аєменемі.
Тож знову червоні сходи. Цього разу гальмувала Рахель. Була якась млява і не хотіла йти. Тонна цеглин на шворці.
— Приємний чолов’яга той продавець шипучки, — озвалася Амму.
Крихітка-кочамма тільки форкнула.
— Ну, з вигляду, звісно, ні, але з Естою він повівся напрочуд люб’язно, — додала Амму.
— То, може, вийдеш за нього заміж? — зухвало бовкнула Рахель.
На червоних сходах зупинився час. Зупинився Еста. Зупинилася Крихітка-кочамма.
— Рахеле, — мовила Амму.
Та заклякла на місці. Вже гірко шкодувала про те, що сказала. Не знала, звідки взялися ці слова, і не знала, що носила їх у собі. Та вони вилетіли, і повернути їх назад було вже годі. Тинялися тими червоними сходами, немов чиновники — державною установою. Якісь стояли, якісь посідали і трясли ногами.
— Рахеле, — знову мовила Амму, — ти розумієш, що ти щойно зробила?
На неї зиркнули пара переляканих очей і фонтанчик.
— Спокійно, не бійся, — сказала Амму. — Просто скажи. Розумієш?
— Що? — озвалася Рахель найтихішим голосом, на який була спроможна.
— Розумієш, що ти щойно зробила? — повторила своє запитання Амму.
На неї зиркнули пара переляканих очей і фонтанчик.
— Знаєш, що буває, коли зробити комусь боляче? — спитала Амму. — Коли ти робиш людині боляче, раниш її, та людина починає любити тебе менше. От до цього й призводять нерозважні слова. До того, що тебе менше любитимуть.
Рахелі на серце нечутно спурхнув холодний нічний метелик з незвично густими дорсальними щетинками. Ті місця, яких торкнулися його крижані ніжки, взялися пухирцями-сиротами. Шість сиріт на нерозважному серці.
Її Амму тепер любила її трохи менше.
Отже, за ворота, вгору по вулиці і наліво. Стоянка таксі. Поранена мати, колишня черниця, одна гаряча дитина й одна холодна. Шість пухирців-сиріт і метелик.
У таксі пахло сном. Старим, скрученим у сувій одягом. Вологими рушниками. Пахвами. Зрештою, те таксі служило оселею для водія. Він у ньому жив. Тому й запахи свої міг зберігати тільки там. Сидіння були вбиті. Розпорені. На задньому з-під оббивки вибивалися і тремтіли шматки брудного жовтого поролону, схожого на непомірно розбухлу печінку хворого на жовтуху. По-тхорячому верткий водій нагадував якогось дрібного гризуна. Мав гачкуватого римського носа і вусики, як у Літл-Річарда. Був такий малий на зріст, що на дорогу дивився через кермо. Ті, хто їхав назустріч, могли подумати, що до них наближається таксі з пасажирами, але без водія. Машину він вів рвучко і задерикувато, ліз у кожну шпарину і виштовхував інших з їхніх смуг. Натискав на газ перед «зебрами». Проскакував світлофори.