Тим часом трохи далі, під дощем і вітром, у грозовій темряві, яка зненацька опустилася того дня на землю, крокував берегом ріки Еста. На ньому була майка барви чавлених полуниць, тепер мокра, хоч викручуй, а тому темніша. Він знав, що приїхала Рахель.
Еста завжди був тихою дитиною, тож ніхто не міг із бодай приблизною вірогідністю вказати, коли саме (хоча б рік, не кажучи вже про місяць і день) він перестав говорити. Взагалі перестав говорити, у тім-то й річ. Справа в тому, що чогось такого, як «саме тоді», тут не було. Його мова сходила нанівець і змовкала поступово, майже непомітно. Так, наче він просто виговорився і не мав більше чого сказати. Проте Естина мовчанка ніколи не була ніяковою. Вона ніколи не була ані нав’язливою, ані гамірливою. То не було мовчання, в якому звучить звинувачення чи протест, такий собі психологічний аналог літньої сплячки, у яку впадають дводишні риби, щоб перебути сухий сезон. Адже в Естиному випадку сухий сезон, схоже, не мав кінця-краю.
З плином часу він набув здатності зливатися з будь-яким тлом — з книжковими полицями, деревами у садку, шторами, дверима, вулицями — і виглядати неістотним, майже непомітним для нетренованого ока. Якщо він опинявся в одному приміщенні з незнайомими людьми, ті, як правило, зауважували його присутність не відразу. Аби усвідомити, що він ніколи не говорить, часу треба було ще більше. Дехто так цього й не помітив.
Місця у світі Еста займав дуже мало.
Коли Есту після похорону Софі-моль Повернули батькові, той послав його до школи для хлопців у Калькутті. До найкращих Еста не належав, але й задніх не пас і ні в чому особливо не відставав. «Пересічний учень», «успішність задовільна» — такі записи робили зазвичай учителі у відповідній графі щорічного табеля. Часто повторювалися також скарги на те, що він «не бере участі у груповій діяльності». Втім, ніхто з них ніколи не пояснював, що має на думці під «груповою діяльністю».
Школу Еста закінчив з посередніми результатами, але до коледжу вступати відмовився. Натомість, добряче збентеживши спочатку батька й мачуху, взявся до хатньої роботи. От наче збирався у такий спосіб відпрацювати витрати на своє утримання. Він підмітав, мив підлоги і прав. Навчився готувати їжу і ходити на закупи по городину. Торговці на базарі, які сиділи за пірамідами лискучих, немов оливою змащених овочів, невдовзі вже його впізнавали і, попри ремствування інших покупців, незмінно обслуговували першим. Вони подавали йому іржаві бляшанки з-під кіноплівки, куди належало складати відібрані овочі. Він ніколи не торгувався, а вони ніколи не пробували його ошукати. Коли городину було вже зважено й оплачено, продавці перекладали її до його червоного пластмасового кошика для закупів (цибуля внизу, баклажани і помідори зверху) і завжди додавали ще галузку коріандру та жменю зелених стручків перцю чилі — просто так, задарма. Все це Еста віз додому у переповненому трамваї. Тиха бульбашка, що пливе собі поверхнею гамірного моря.
Коли йому треба було дотягнутися до чогось за столом, то він просто ставав і сам брав, що хотів.
Завітавши якось до Ести, тиша пустила в ньому коріння і почала ширитися. Вона вийшла за межі голови й узяла у свої тванисті обійми ціле тіло. Гойдала його у ритмі древнього, зародкового серцебиття. Її непримітні беручкі щупальці обмацували зсередини всі закутки черепа, ніби порохотягом висмоктували горбки і западинки пам’яті, усували давні вислови, знімали їх у нього з кінчика язика. Ті щупальці позбавляли його думкú слів, у які вони зодягалися, і залишали їх босими й голими. Невимовними. Заціпенілими. А відтак, для стороннього спостерігача, практично відсутніми взагалі. З роками Еста мало-помалу віддалився від світу. Він звик до бентежного восьминога, який жив у ньому і сприскував своїм чорнильним транквілізатором минуле. Поступово причина його мовчання зникла з поля зору, похована десь глибоко поміж заспокійливими складками самого цього факту.
Коли Хубчанд, Естин улюбленець — сліпий і лисий сімнадцятирічний безпородний пес, який до того ж страждав енурезом, — надумав урешті розіграти жалюгідний і затяжний відхід, Еста під час цього кінцевого випробування піклувався про нього так, наче тут тією чи іншою мірою йшлося і про його життя. В останні місяці свого земного буття Хубчанд, який мав найкращі наміри — і геть безнадійний міхур, плентався до собачих дверцят із прикріпленим вгорі клапаном, влаштованих у дверях, що виходили у сад за будинком, пропихав голову назовні — й уривчасто дзюрив усередині, поливаючи підлогу яскраво-жовтою сечею. Спорожнивши міхур, він з чистим сумлінням підводив на Есту свої тьмяні зелені очі, які вкритими баговинням озерцями вирізнялися на посірілому черепі, і плуганився назад до своєї вологої подушки, зоставляючи на долівці мокрі сліди. Коли Хубчанд лежав на тій подушці вже при смерті, Еста бачив вікно спальні, віддзеркалене у його глянцюватих лілових зіницях. І небо за тим вікном. А якось навіть пташку, яка саме там пролітала. Для Ести, вповитого запахом старих троянд, скривавленого спогадами про розтрощеного чоловіка, вже те, що щось таке тендітне, таке нестерпно ніжне вижило, отримало дозвіл на існування, було справжнім дивом. Пташка у польоті, віддзеркалена у зіницях старого пса. Побачене змусило його усміхнутися вголос.