— А зараз — особи високопоставлені, — мовив Чако (він і далі говорив своїм голосом для читання вголос). — Мій племінник, Естаппен.
— Елвіс Преслі, — помстилася Крихітка-кочамма. — Боюсь, ми тут трохи відстали від часу, — всі глянули на Есту і засміялися.
Звідкілясь від самих підошв гостроносих бежевих штиблетів амбасадора Ести вгору піднялася злість, огорнула його серце і там зупинилася.
— Привіт, Естаппене, — сказала Марґарет-кочамма.
Та Естаппен ніби води в рот набрав.
— Есто, — лагідно озвалася Амму, — коли з тобою вітаються, мовчати не годиться.
Амбасадор Еста глянув на неї.
— Ну, — підбадьорила його Амму, — привітайся.
Естині сонні очі налилися впертістю.
— Ти чув, що я сказала? — спитала Амму малаяльською.
Амбасадор Еста відчув на собі погляд блакитно-сіро-блакитних очей та імперсько-ентомологічного носа. Слова привітання все не знаходилися.
— Естаппене! — різко мовила Амму. Злість піднялася догори, огорнула її серце і там зупинилася. Злість набагато сильніша, ніж треба було. Цей привселюдний бунт у зоні її юрисдикції чомусь видавався їй принизливим. Вона ж так хотіла, щоб усе минуло гладко. Щоб і її діти здобули якийсь приз на цьому індійсько-британському конкурсі пристойної поведінки.
— Прошу тебе, згодом. Не тепер, — сказав Чако малаяльською.
Спрямований на Есту сердитий погляд Амму говорив: «Ну, гаразд. Згодом».
Так «згодом» стало страшним, грізним словом, від якого аж бралася сиротами шкіра.
Зго-дддоммм.
Наче розкотистий дзвін, що здіймається з глибини порослого мохом колодязя. Тремкий і волохатий. Ніби ніжка нічного метелика. Вистава не вдалася. У період мусонів таке буває з маринадами.
— І моя племінниця… — продовжував Чако. — А де Рахель?
Він роззирнувся навколо, але ніде її не побачив. Амбасадорка Рахель, неспроможна впоратися з перемінами, що так стрімко розгойдували її життя, загорнулася на манір сосиски в брудну аеропортну завісу і розгортатися не бажала. Сосиска в сандалях «Бата».
— Не дивіться на неї, — сказала Амму. — Вона просто намагається привернути до себе увагу.
Амму також помилялася. Рахель лише пробувала не привертати уваги, на яку заслуговувала.
— Привіт, Рахеле, — мовила до брудної аеропортної завіси Марґарет-кочамма.
— Добрий день, — глухо пробурмотіла брудна завіса.
— Може, вийдеш привітатися? — запитала Марґарет-кочамма голосом доброї вчительки (як панна Міттен — перш ніж побачила в очах у близнюків сатану).
Амбасадорка Рахель не виходила з завіси, бо не могла. Не могла, бо не могла. Бо все було не так. І скоро до них з Естою прийде зго-дддоммм.
Зі своїми волохатими нічними мотилями і крижаними метеликами. І з глухими, наче з-під землі, дзвонами. І з мохом.
І з Сичем-Совичем.
Тож та брудна завіса в аеропорту насправді дарувала велику полегшу, і темряву, і заслону.
— Просто не звертайте на неї уваги, — мовила Амму й силувано всміхнулася.
В голові у Рахелі було повно жорен з блакитно-сіро-блакитними очима.
Тепер Амму любила її ще менше. І з Чако було вже не до жартів.
— А онде й багаж! — втішився Чако, радий, що з’явилася нагода забратися геть. — Софі, рідна, ходімо по ваші торби.
Софі, рідна.
Еста дивився, як вони йдуть, проштовхуючись крізь натовп, який розступався, настраханий костюмом і скособоченою краваткою Чако й назагал його поривчастою манерою поведінки. Коли Чако йшов, то через розмір свого живота мав такий вигляд, ніби постійно піднімається догори. Оптимістично долає ковзкі крутосхили життя. Він крокував по один бік загородження, Марґарет-кочамма з Софі-моль — по інший.
Софі, рідна.
Наче приклеєний до свого місця чоловік у кашкеті та з еполетами теж налякався костюма та скособоченої краватки і впустив Чако до відділу видачі багажу.
Коли загородження між ними не залишилося, Чако поцілував Марґарет-кочамму, а тоді підхопив на руки Софі-моль.
— Коли я робив так востаннє, то у винагороду отримав обмочену сорочку, — сказав Чако і засміявся. Він обіймав її, обіймав і обіймав. Цілував блакитно-сіро-блакитні очі, успадкований від імперського ентомолога ніс і каштанове волосся під капелюшком.
Аж Софі-моль сказала:
— Мм-м… вибачте, але ви не могли б поставити мене назад? Я… мм-м… якось до такого не звикла.
І Чако опустив її на землю.
Своїми впертими очима амбасадор Еста побачив, що костюм на Чако раптом став вільніший і вже не надимався так сильно.