За ними рухалися тіні. Сріблясті літачки у жовтому церковному небі, схожі на нічних метеликів у промені світла.
Блакитний «плімут» з плавцями підготував для Софі-моль особливу усмішку. Таку хромово-бамперну, акулячу.
Усмішку авто «Райських маринадів».
Побачивши на даху щит з намальованими слоїками маринадів і переліком «райської» продукції, Марґарет-кочамма сказала:
— О Господи, я ніби в рекламу потрапила!
Вона тільки те й робила, що примовляла: «О Господи!».
О Господи! О Господигосподи!
— Я не знала, що ви й ананасові скибочки робите! — сказала вона. — Софі любить ананас, правда, Соф?
— Іноді, — відповіла Соф. — А іноді — ні.
Марґарет-кочамма залізла у рекламу. Зі своїм брунатним ластовинням на спині. І на руках. І у квітчастій сукні з ногами під сподом.
Софі-моль сіла спереду, між Чако й Марґарет-кочаммою, і тепер з-за спинки сидіння визирав тільки її капелюшок. Бо була їхньою донькою.
Рахель з Естою сіли ззаду.
Багаж був у багажнику.
Гарне слово — багаж. А от міцняк — жахливе.
Біля Еттуманура їм трапився мертвий храмовий слон, якого вбило струмом, бо на дорогу впали дроти високовольтної лінії. Усуненням туші керував якийсь інженер з еттуманурського муніципалітету. Діяти треба було дуже виважено, бо ж будь-які рішення стануть прецедентом і саме на них посилатимуться у майбутньому, коли державним структурам знову доведеться мати справу з усуненням туші товстошкірої тварини. Тож підхід потрібен був дуже серйозний. На узбіччі стояла пожежна машина, а біля неї — кілька збентежених пожежників. Муніципальний чиновник тримав у руках папку з документами і весь час щось кричав. Неподалік був візок з морозивом, а поряд хтось продавав арахіс у вузьких паперових конусах, хитро згорнутих так, щоб уміщати не більше восьми-дев’яти горішків.
— Дивіться, мертвий слон, — сказала Софі-моль.
Чако зупинився, щоб запитати, чи то, бува, не Кочу-Томбан («Маленький Бивень») — аєменемський храмовий слон, який раз на місяць приходив до Аєменемського Дому по кокосовий горіх. Ні, відповіли з дороги, то інший.
Заспокоєні звісткою про те, що то якийсь чужак, а не знайомий слон, вони поїхали далі.
— Слава Бога, — мовив Еста.
— Слава Богу, Есто, — поправила його Крихітка-кочамма.
Дорогою Софі-моль навчилася миттю розпізнавати перший повів смороду від вантажівки з необробленим каучуком, що їхала назустріч, і затискала ніздрі ще довго по тому, як та вантажівка зникала позаду.
Крихітка-кочамма затягнула пісню.
Еста з Рахеллю підхопили її слухняними голосами і співали англійською, на позір геть безтурботно, немовби то не їх, амбасадора Е. Пелвіса й амбасадорку П. Плодожерку, цілісінький тиждень мордували безконечними репетиціями.
Їхня вимова була просто-таки досконала.
«Плімут» мчав крізь зелену полуденну спеку, рекламуючи щитом на даху маринади, а хромованими плавцями — блакитне небо.
Уже на самому під’їзді до Аєменема вони врізалися у капустяно-зеленого метелика (а може, той метелик врізався в них).
7
Зошити «Премудрощів»
У кабінеті Паппачі метелики, пришпилені раніше до задньої стінки спеціальної заскленої вітрини, перетворилися на купки райдужного пилу на дні, оголивши жорстокі шпильки, якими їх колись простромили. В кімнаті стояв запах плісняви і занедбаності. З дерев’яного кілочка на стіні звисав старий неоново-зелений гімнастичний обруч, схожий на давно вже нікому не потрібний німб якогось святого-велетня. Через підвіконня колоною простували кудись блискучі чорні мурахи з випнутими догори задами, подібні на дівчат з кордебалету, що дріботять шерегом у якомусь мюзиклі Бесбі Берклі. Підсвічені ззаду сонцем. Лискучі й красиві.
Рахель (стоячи на поставленій на стіл табуретці) копирсалася у книжковій шафі з полицями за тьмяним, брудним склом. У пилюці на підлозі чітко виднілися відбитки її босих ніг. Від дверей вони вели до столу (притягнутого до шафи) і до табуретки (притягнутої до столу і виставленої нагору). Вона щось шукала. Тепер її життя мало обриси й форму. Під очима у неї були півмісяці, а на обрії — ватага тролів.