Так чи інак, тимчасово Естині подарунки побудуть у неї. Доки вона не ухвалить остаточного рішення.
Цілий той ранок Амму без упину говорила. Про щось у Рахелі запитувала, проте жодного разу не дала їй відповісти. Якщо Рахель пробувала вставити словечко, Амму тут-таки перебивала її якоюсь свіжою думкою чи запитанням. Схоже, вона жахалася самої можливості почути від доньки що-небудь доросле — й одразу побачити, як тане замерзлий час. Страх зробив її балакучою понад усіляку міру. Та балаканина допомагала тримати його на відстані.
Амму вся набрякла від кортизону, її обличчя нагадувало місяць уповні. То вже була зовсім не та струнка мати, яку пам’ятала Рахель. Шкіра на одутлих щоках натягнулася і нагадувала лискучу рубцеву тканину, що вкриває старі сліди від щеплень.
Коли Амму усміхалася, то ямочки у неї на щоках мали такий вигляд, наче їм боляче. Її кучеряве волосся втратило блиск і бляклою завісою звисало тепер обабіч розпухлого обличчя. Своє дихання вона носила у скляному інгаляторі, який тримала у пошарпаній торбинці. Бурі пари «Бровон». Кожен подих був тимчасовою перемогою у війні супроти сталевого кулака, який намагався вичавити повітря з її легень. Рахель стежила за тим, як мати дихає. Коли та вдихала, впадини у неї над ключицями щоразу глибшали і наповнювалися тінями.
Амму викашляла в хустинку згусток мокротиння і показала Рахелі.
— Завжди треба перевіряти, — хрипло прошепотіла вона, ніби те мокротиння було контрольною з математики, яку треба ретельно перевірити і лише тоді здати вчителю. — Коли воно біле, значить, ще не дозріло. Коли жовте і віддає гниллю, значить, вже дозріло, час відхаркувати. Мокротиння — воно як плід. Буває стигле, буває — не зовсім. Треба вміти відрізняти одне від одного.
За обідом вона відригнула, ніби якийсь неотесаний шофер, і сказала: «Вибачте», — низьким, неприродним голосом. Рахель помітила, що з її брів стирчать нові, товсті волосини, довгі, наче щупальця. Коли Амму взялася їсти смажену рибу-янгола просто з хребта, і за столом запала тиша, вона тільки всміхнулася. А тоді сказала, що почувається дорожнім знаком, який спаскудили птахи. В очах у неї був при цьому дивний гарячковий блиск.
Маммачі спитала, чи вона, бува, не пила, і порадила приїжджати до Рахелі якомога рідше.
Амму підвелася з-за столу і без слова вийшла. Навіть не попрощалася.
— Піди проведи її, — мовив Рахелі Чако.
Рахель вдала, ніби не почула, і далі їла свою рибу. Пригадала собі те мокротиння, і її ледь не знудило. У ті хвилини вона ненавиділа свою матір. Просто ненавиділа.
Більше вони не бачилися.
Амму померла в чорній від бруду кімнаті готелю «Бгарат-Лодж» в Аллеппі, куди приїхала на співбесіду, сподіваючись влаштуватися на посаду секретарки. Померла на самоті. Товариство їй складав тільки гулкий вентилятор під стелею, і не було поряд Ести, щоб лягти ззаду і з нею поговорити. Їй був тридцять один. Вона була не стара і не молода. Якраз життєздатного смертного віку.
Іноді Амму прокидалася серед ночі, втікаючи від сну, який переслідував її вже давно: ось до неї підходять поліціянти і клацають ножицями, наміряючись обрізати їй волосся.
Так робили у Коттаямі з упійманими на базарі повіями: таврували, щоб кожному було видно, хто вони такі. Веш’я. Щоб нові поліціянти на обході відразу бачили здобич. Коли Амму ходила на закупи, то завжди їх помічала, тих жінок з порожніми очима і силоміць побритими головами — у краю, де незмінною ознакою добропорядності є довге, намащене оливою волосся.
Прокинувшись тієї ночі в готелі, Амму сіла — в чужому ліжку, в чужій кімнаті, в чужому місті. Не знала, де вона, і не впізнавала нічого навколо. Знайомим був тільки страх. Цього разу сталева п’ятірня так і не відпустила. До заглибин над ключицями кажанами злетілися тіні.
Прибиральник знайшов її зранку. І вимкнув вентилятор.
Під одним оком у неї був темно-синій мішок, який розбух, ніби бульбашка. Так, наче око намагалося робити те, на що вже неспроможні були легені, — дихати. Десь біля опівночі далекий чоловік, який жив у Амму в грудях, перестав кричати й затих. Мурашиний загін статечно виніс через двері мертвого таргана, наче показуючи, що треба робити з трупами.
Хоронити Амму церква відмовилася. Мала на те кілька причин. Тож Чако винайняв фургон, щоб перевезти тіло до електричного крематорію. Він загорнув Амму в брудне простирадло і поклав на ноші. Та виглядає тепер як римський сенатор, подумала Рахель. «Et tu, Ammu!» — додала вона так само подумки і усміхнулася, згадавши Есту.