Й обіч під’їзної доріжки, в затінку тамариндового дерева біля старого колодязя, вишикувалося у зеленавій спеці мовчазне військо у синіх фартухах.
Через ті сині фартухи і білі хустки скидалося воно на купку ошатних синьо-білих прапорів.
Ачу, Джозе, Яко, Аніян, Елаян, Куттан, Віджаян, Вава, Джой, Суматі, Аммал, Аннамма, Канакамма, Лата, Сушіла, Віджаямма, Джоллікутті, Моллікутті, Люсікутті, Біна-моль (дівчата з автобусними іменами). Перше, поки що ледь чутне ремство, приховане під товстим шаром лояльності.
Блакитний «плімут» завернув у ворота і прошурхотів гравійною доріжкою, чавлячи дрібні мушельки і розсуваючи червоно-жовті камінці. З машини висипали діти.
Підупалі фонтанчики. Розрівняні зачоси.
Зім’яті жовті штанці-кльош і улюблена модна торбинка. Самі не свої через зміну часових поясів, а тому ледь притомні.
За ними з’явилися й дорослі. Від довгого сидіння щиколотки у них понабрякали, та й рухалися вони повільно і трохи незграбно.
— Ви вже тут? — запитала Маммачі, повернувшись своїми розкосими темними окулярами до нових звуків: брязкали двері авто, пасажири виходили. Вона опустила скрипку.
— Маммачі! — гукнула до своєї вродливої сліпої бабусі Рахель. — Есту знудило! Просто посеред «Звуків музики»! А ще…
Амму м’яко торкнула доньку за плече. «Тс-с-с…» — означав той доторк. Рахель озирнулася і побачила, що опинилася у центрі П’єси. П’єси, де їй відведено роль зовсім маленьку.
Вона була лише тлом. Можливо, квіткою. Або деревом.
Обличчям з натовпу. Місцевим населенням.
Ніхто з Рахеллю не привітався. Навіть синє військо у зеленавій спеці.
— Де вона? — запитала Маммачі у звуків авто. — Де моя Софі-моль? Підійди, нехай я на тебе подивлюся.
Маммачі говорила, а мелодія чекання, що досі висіла над нею, ніби мерехтливий балдахін над храмовим слоном, почала осипатися і м’яко опадати навколо майже невагомим пилом.
Чако у своєму костюмі («Що ж це трапилося з нашим борцем за щастя народних мас?») і вгодованій краватці тріумфально провів Марґарет-кочамму і Софі-моль догори дев’ятьма червоними східцями, наче то були призи, які він щойно виграв у тенісному турнірі.
Говорили знову про несуттєві дрібниці. Все велике тим часом чаїлося невимовлене всередині.
— Вітаю, Маммачі, — сказала Марґарет-кочамма своїм голосом доброї вчительки (яка все ж іноді лупить). — Дякую, що запросили нас до себе. Нам дуже треба було змінити обстановку.
Маммачі вловила повів недорогих парфумів, підкислений по краях потом аеропортів і тривалих перельотів (сама вона зберігала у сейфі флакончик духів «Діор» у фірмовій зеленій торбинці з м’якої шкіри).
Марґарет-кочамма взяла Маммачі за руку. Пальці були м’які, персні з рубінами — тверді.
— Вітаю, Марґарет, — мовила Маммачі (не грубо і не ввічливо) з-поза своїх темних окулярів. — Ласкаво просимо до Аєменема. Шкода лише, що я вас не бачу. Я майже сліпа… ви ж, звісно, знаєте.
Говорила вона неквапливо й розмірено.
— Ой, та нічого страшного, — сказала Марґарет-кочамма. — Все одно вигляд у мене жахливий.
І вона невпевнено засміялася, бо не знала, чи добре відповіла.
— Неправда, — озвався Чако й обернувся до Маммачі з гордою усмішкою на устах, якої та не могла бачити. — Вона така ж мила, як завжди.
— Мені дуже прикро через… Джо, — вела далі Маммачі. По голосу, втім, важко було сказати, що їй аж так уже прикро. Хіба що трішки.
На кілька секунд запала тиша у пам’ять про Джо.
— То де моя Софі-моль? — знову запитала Маммачі. — Підійди, нехай бабуся подивиться на тебе.
Софі-моль підвели ближче. Маммачі підняла окуляри собі на волосся, і вони розкосими котячими очима втупилися у плісняву буйволячу голову. «Е ні, аж ніяк», — відповів пліснявий старий буйвол. Старобуйволячою мовою.
Навіть після пересадки рогівки Маммачі розрізняла лише світло і тінь. Якщо хтось стояв у дверях, вона бачила, що хтось стоїть у дверях, а от сказати, хто це, було вже годі. Прочитати, що написано на чеку, квитанції чи банкноті, вона могла тільки піднісши папірець до очей так, що торкалася до нього віями. Тоді тримала його нерухомо і пересувала по ньому око. Котила його від слова до слова.
Місцеве населення (у своїй фейській сукенці) спостерігало, як Маммачі притягнула Софі-моль собі до самих очей, щоб на неї подивитися. Прочитати, ніби чек. Перевірити, наче банкноту. Своїм кращим оком Маммачі побачила каштанове волосся (ммм… майже біляве), вигин пухкенько-веснянкових щічок (ммм… майже рум’яних), блакитно-сіро-блакитні очі.