— Ніс Паппачі, — мовила вона, а тоді запитала Софі-моль: — Скажи мені, ти гарненька?
— Так, — відповіла Софі-моль.
— І висока?
— Висока, як на свій вік, — сказала Софі-моль.
— Дуже висока, — втрутилася Крихітка-кочамма. — Вища за Есту.
— Вона старша, — озвалася Амму.
— Все одно… — буркнула Крихітка-кочамма.
Трохи віддалік, зрізаючи ріг стежкою попід каучуковими деревами, йшов Велюта. Голий вище пояса. З мотком ізольованого електричного дроту через плече. Його синьо-чорне мунду з набивної тканини було вільно підігнуте вище колін. На спині видно було щасливий листок з дерева родимок (той, завдяки якому вчасно приходили мусони). Осінній листок уночі.
Не встиг він ще з’явитися з-за дерев і ступити на доріжку, а Рахель уже його побачила, вислизнула з П’єси і побігла назустріч.
Це помітила Амму.
І підгледіла, як поза сценою вони виконують свій вигадливий ритуал Офіційного Привітання. Велюта зробив, як його навчили, реверанс, узявшись за край свого мунду, ніби за спідницю, на манір англійської молочниці з «Королівського сніданку». Рахель вклонилася (і сказала: «Уклін»). Потім вони зчепили докупи зігнуті мізинці і потрусили руками з вельми серйозним виглядом, наче банкіри, які допіру підписали взаємовигідну угоду.
Амму бачила, як у строкатому затінку, куди крізь темно-зелене верховіття пробивалося розрізнене сонячне проміння, Велюта підхопив її доньку на руки так легко, ніби якусь надувну ляльку, наповнену самим лише повітрям. Як підкинув її у повітря і зловив. Рахелине обличчя виражало тієї миті найвищу насолоду летючо-повітряного дитинства.
Вона бачила, що м’язи на животі у Велюти напружилися і грядою випиналися під шкірою, ніби дольки на плитці шоколаду. І здивувалася, як змінилося його тіло: тихо й непомітно воно перетворилося з хлоп’ячого на чоловіче. Чітко окреслене й міцне. Тіло плавця. Тіло плавця-столяра. Блискуче, ніби виглянсуване й натерте воском поліроване дерево.
Він мав опуклі вилиці і білозубу раптову усмішку.
Саме та усмішка нагадала Амму колишнього Велюту-хлопчака. Який допомагав Вельї Паапену рахувати кокосові горіхи. Робив спеціально для неї маленькі дарунки і простягав їй на розкритій долоні, щоб вона не мусила торкатися до його руки. Човники, шкатулки, вітряні млинки. І називав її Аммукутті. Маленькою Амму. Хоч вона й була старша. Дивлячись на нього, Амму піймала себе на думці про те, як мало Велюта нагадує тепер себе у дитинстві. Усмішка — то було чи не єдине, що він прихопив з собою з юності у доросле життя.
Раптом Амму захотілося, щоб у натовпі демонстрантів Рахель і справді побачила тоді Велюту. Щоб то був його прапор і його стиснутий у гніві кулак. Щоб під ретельно підігнаною машкарою безжурності жив і дихав гнів супроти того самовдоволеного, впорядкованого світу, який викликав таку лють у неї.
Вона сподівалася, що то був таки він.
Ще її дивувало, наскільки невимушено почувається поряд з ним Рахель. З неабияким подивом Амму побачила, що у доньки, виявляється, є свій, окремішній світ, до якого вона не має жоднісінького стосунку. Тактильний світ усмішок і сміху, де їй, матері, немає місця. Амму невиразно відчувала, що в її думках криється поки що ледь помітний багряний присмак заздрості. Вона не дозволила собі замислитися про те, кому саме заздрить. Чоловікові чи своїй дитині. Чи просто їхньому світові зчеплених пальців і несподіваних усмішок.
Помережаний мінливими цятками сонячного світла чоловік, який стояв у затінку каучукових дерев з дівчинкою на руках, підвів очі й зустрівся поглядом з Амму. Століття злилися в одну ефемерну мить. Історію захопили зненацька, геть несподівано. Скинули, ніби стару зміїну шкіру. Її знаки, шрами, рани з давніх воєн і днів, коли доводилося задкувати, — все це просто відпало. Натомість залишилася аура, добре помітне мерехтіння, і побачити його було так само просто, як воду в ріці чи сонце в небі, а відчути — не важче за спеку літньої днини чи посмик рибини на туго натягнутій волосіні. Те мерехтіння було таке очевидне, що ніхто його й не помітив.
Тієї короткої миті Велюта, підвівши погляд, побачив те, чого не бачив раніше. Те, що досі не потрапляло у його поле зору, обмежене шорами Історії.
Щось дуже просте.