Кочу-Марія дивилася крихтами від свого торта.
Ласкаві усмішки дивилися ласкаво.
Дівчатка бавляться.
Такі милі.
Одна кольору піску на пляжі.
Одна коричнева.
Одну люблять.
Одну люблять трохи менше.
— Залишімо одну живою, щоб їй було самотньо, — запропонувала Софі-моль.
Рахель не послухала і повбивала всіх. А тоді у своїй пінистій сукенці для аеропорту, у панталончиках (не зовсім уже, правда, новеньких) в тон і в темних окулярах не в тон просто втекла. Зникла в зеленавій спеці.
Ласкаві усмішки й далі тримали під прицілом Софі-моль. Подумали, можливо, що милі двоюрідні сестрички бавляться собі у хованки, як то частенько у милих двоюрідних сестричок буває.
9
Пані Піллай, пані Еапен, пані Раджаґопалан
Зелень того дня сочилася з дерев. Темне пальмове листя на тлі мусонного неба виверталося навскіс із верхівок спадистими гребенями. Поміж загнутими, чіпкими зубцями пробивалося донизу помаранчеве сонце.
Крізь сутінь притьмом шурхнула зграйка фруктових кажанів.
У занедбаному декоративному саду Рахель під пильними поглядами лінькуватих гномів і покинутого напризволяще херувима присіла навпочіпки біля застояного ставка і спостерігала, як стрибають з одного позеленілого каменя на інший жаби. Прекрасно-потворні жаби.
Слизькі. Бородавчасті. Скрекотливі.
В них знемагають безталанні неціловані принци. Пожива для змій, які причаїлися у високій червневій траві. Шерех. Стрімкий кидок. І нíкому вже стрибати з одного позеленілого каменя на інший. Нíкому мріяти про поцілунок.
З часу її приїзду то був перший вечір, коли не дощило.
«Якби я була у Вашингтоні, — думала Рахель, — то якраз десь тепер їхала б на роботу. Автобус. Вуличні ліхтарі. Бензинові вихлопи. Плями від людського подиху на куленепробивному склі моєї кабінки. Дзенькіт монет, які штовхають по металевому лотку до мене. Запах грошей на моїх пальцях. Пунктуальний п'янюга з тверезими очима, який приходить рівно о десятій: „Гей, ти, чорна сучко! Ану, відсмокчи!“».
У неї було сімсот доларів. І золотий браслет зі зміїними голівками. Але Крихітка-кочамма вже поцікавилася, на скільки вона планує залишитися. І що планує робити з Естою.
Жодних планів у неї не було.
Жодних планів.
Так уже склався статусько.
Рахель озирнулася назад, туди, де бовваніла в Усесвіті гостроконечна діра з обрисами дому, й уявила, що живе у сріблястій тарілці, яку встановила на даху Крихітка-кочамма. На вигляд та тарілка була така велика, що там, напевне, й справді можна жити. Принаймні вона точно більша за багато людських осель. Більша, наприклад, за тісну комірчину Кочу-Марії.
Якби вони з Естою спали там, згорнувшись разом, ніби два ембріони у неглибокій сталевій утробі, то що тоді, цікаво, робили б Галк Гоґан і Бам Бам Біґелоу? Куди б вони подалися, якби тарілка була зайнята? Прослизнули б у життя і телевізор Крихітки-кочамми через комин? Приземлилися б із криком «Гей-я-а-а!» на стару пічку, в усій красі своїх м’язів і всипаного блискітками вбрання? А «кістлявий люд» — біженці та жертви голоду — проліз би крізь щілини у дверях? Геноцид — поміж черепицею на даху?
Небо аж загусло від телебачення. Надівши спеціальні окуляри, можна було б побачити, як поміж кажанами і птахами, що вертаються до гнізд, мчать вони всі: білявки, війни, голод, футбол, кулінарні шоу, державні перевороти, штивні від лаку для волосся зачіски. Нагрудні прикраси від провідних дизайнерів. Опускаються на Аєменем, наче парашутисти, утворюючи у небі всілякі складні рухомі фігури.
Колеса. Вітряні млини. Квіти, які то розпускають, то стуляють пелюстки.
Гей-я-а-а!
Рахель знову задивилася на жаб.
Вони були товсті. Жовті. З одного позеленілого каменя — на інший. Вона легко торкнулася до однієї рукою. Та підняла повіки. Кумедно самовпевнена.
Миготлива перетинка. Їй пригадалося, як одного разу вони з Естою цілий день повторювали ці слова. Вони з Естою і Софі-моль.
Миготлива
иготлива
готлива
отлива
тлива
лива