Крізь не надто гречні запитання і відповіді човнової пісні до фабрики пробився голос Рахелі.
— Есто! Есто! Есто!
Еста не відгукувався. Натомість пошепки вмішував у густий джем приспів човнової пісні:
Скрипнули сітчасті двері, і разом із сонцем досередини зазирнула аеропортна фея з зачатками ріжків і в червоних пластмасових окулярах у жовтій оправі. Фабрика була зафарбована у сердитий колір. Усе там було червоне: і солені лайми, і недозрілі манго, і шафка для етикеток, і навіть запилений сонячний промінь (який недолюблював Оуса).
Сітчасті двері зачинилися.
Рахель зі своїм фонтанчиком у «токійській любові» стояла у порожньому фабричному приміщенні. Чула голос черниці, який виспівував човнову пісню. Чисте сопрано, що здіймалося над оцтовими випарами і чанами для маринування.
Вона обернулася до Ести, похиленого над чорним казаном з багряним варивом.
— Чого тобі? — не підводячи погляду, запитав той.
— Нічого, — відказала Рахель.
— То чого прийшла?
Рахель промовчала. Запала недовга, ворожа тиша.
— Навіщо ти веслуєш у джемі? — поцікавилася Рахель.
— Індія — вільна країна, — відповів Еста.
Тут не посперечаєшся.
Безумовно, Індія — вільна країна.
Можна робити сіль. Можна веслувати у джемі, якщо заманеться. Можна будь-якої миті побачити, як через сітчасті двері заходить продавець помаранчево-лимонної шипучки. Якщо тільки захоче.
Й Амму запропонує йому ананасового соку. З льодом.
Рахель сіла на краю цементного чана (легенько вмочивши пінисті кінчики цератової підкладки і мережива у маринад із зеленими манго). Три великі сині мухи люто атакували сітчасті двері, прагнучи будь-що потрапити досередини. Сович Оуса стежив згори за промаринованою тишею, яка чималим синцем набрякла між близнюками.
Пальці в Рахелі були один жовтий, один зелений, один синій, один червоний і ще один жовтий.
Еста далі мішав свій джем.
Рахель підвелася, бо треба було йти. На неї чекав пообідній сон.
— Ти куди?
— Туди.
Рахель постягувала свої нові пальці і повернула старі, звичайного пальцевого кольору. Не залишилося ні жовтого, ні зеленого, ні синього, ні червоного. Ні ще одного жовтого.
— Я збираюся в Аккару, — озвався Еста, й далі не підводячи очей. — У Дім Історії.
Рахель зупинилася й обернулася, і тьмяний метелик з незвично густими дорсальними щетинками змахнув своїми хижацькими крилами в неї на серці.
Повільно розгорнув.
І повільно згорнув.
— Навіщо? — запитала вона.
— Тому що з ким завгодно може трапитися що завгодно, — сказав Еста. — Краще бути готовим.
Тут не посперечаєшся.
До будинку Карі-Саїпу не ходив більше ніхто. Велья Паапен запевняв, що побував там останнім. Тепер у тому домі оселилася нечиста сила, казав він. І одного разу розповів близнюкам, як перестрів привида Карі-Саїпу. За його словами, трапилося це два роки тому. Він переправився через ріку, щоб пошукати на тому березі мускатник, нарвати горіхів і приготувати з них та свіжого часнику мазь для Челли, своєї дружини, яка помирала від туберкульозу. Раптом у ніс йому вдарив дим від сигари (жодних сумнівів тут не було, бо саме такий запах мали колись сигари Паппачі). Велья Паапен притьмом крутнувся, метнув на той запах свого серпа — і пришпилив привида до каучукового дерева, де той, переконував він, нидіє ще й досі. Пришпилений серпом запах, який стікає прозорою, бурштиновою кров’ю і випрохує сигари.
Мускатного дерева Велья Паапен так і не знайшов, та ще й мусив купити собі нового серпа. Але тішився тим, що саме його блискавична (попри «позичене» око) реакція і самовладання поклали край кровожерним блуканням привида-педофіла.
Аж доки хтось не піддасться-таки на його підступи і не визволить від серпа, почастувавши сигарою.