Чого Велья Паапен не знав (а знав він купу всякої всячини), то це того, що дім Карі-Саїпу — це Дім Історії, з замкненими дверима і прочиненими вікнами. Що в тому домі пропахлі старими мапами предки з гострими пазурами на ногах шепочуть щось ящіркам на стінах. Що тамтешньою задньою верандою Історія часом користується, щоб оголосити свої умови і стягнути пеню. Що несплата призводить до важких наслідків. І що в той день, коли Історія надумає виставити рахунок, отримати квитанцію за борг, який сплатив Велюта, випаде Есті.
Велья Паапен ані гадки не мав, що саме Карі-Саїпу брав мрії у полон і перемріював їх по-своєму. Що просто виколупував їх з думок перехожих, десь так, як діти виколупують з булочки родзинки. І що найбажанішими були для нього тендітні мрії пари двояйцевих близнюків: їх він перемріяв би з превеликим задоволенням.
Бідолашний старий Велья Паапен… якби він знав, що саме його обере своїм посланцем Історія, що саме його сльози зрушать колесо Жаху, то, може, й не походжав би гордовито, ніби молодий півень, аєменемським базаром, вихваляючись, як переплив ріку з серпом у зубах (відчуваючи на язику кислий металевий смак). Як на секунду поклав його на землю і став навколішки, щоб змити зі свого «позиченого» ока річковий пісок (іноді, особливо у дощові місяці, ріка несла немало мулу), коли раптом уловив легенький повів диму від сигари. Як тут-таки схопив серп, рвучко обернувся і метнув його на той запах, навіки пришпиливши привида до стовбура. Й усе це — одним-єдиним плавним, дужим рухом.
Доки він зрозумів, яку роль відведено йому у задумі Історії, було вже запізно повертатися назад своїми ж таки слідами. Він власноруч позмітав з землі відбитки своїх ніг. Задкуючи поповзом з віником у руках.
Тим часом на фабриці знову шулікою впала долі тиша й аж загусла навколо близнюків. Проте цього разу то вже була інакша тиша. Тиша старої ріки. Тиша Рибальського Люду і воскових русалок.
— Але комуністи не вірять у привидів, — мовив Еста, ніби допіру вони тільки те й робили, що обговорювали різні способи вирішити проблему привида. Їхні розмови нагадували гірські потічки: іноді жебоніли собі кам’яним руслом, а іноді пірнали під каміння. Часом люди їх чули. А часом — ні.
— То ми станемо комуністами? — запитала Рахель.
— Може, й так.
Еста Практичний.
Звіддалік долинули присмачені крихтами від торта голоси та кроки. Надходила синя армія, і товаришам довелося поспішно скріпити печаттю свою таємницю.
Тож її було замариновано, запечатано і відкладено на зберігання. Червону, обрисами схожу на зелене манго таємницю у чані. Згори за всім наглядав Сович.
Тоді ж було розроблено і погоджено Червону Програму Дій. Вона полягала у таких кроках:
товаришка Рахель іде на пообідній сон і тихенько лежить, аж засне Амму;
товариш Еста шукає прапор (яким змусили помахати Крихітку-кочамму) і чекає її біля ріки, а далі вони
готуватимуться готуватися бути готовими.
Покинута напризволяще дитяча фейська сукенка (наполовину промаринована) штивно стояла сама по собі на підлозі посеред затіненої спальні Амму.
Повітря надворі було ясне, спекотне і сторожке. Рахель у своїх аеропортних панталончиках в тон сукенці лежала з широко розплющеними очима біля Амму. Бачила квітковий візерунок, що відбився на щоці в Амму з вишитої блакитним хрестиком стебнованої ковдри. Чула вишитий блакитним хрестиком пополудень.
Неквапний вентилятор під стелею. Сонце за шторами.
Жовту осу, яка по-осиному люто, з загрозливим «дз-з-з» атакувала шибку.
Недовірливе підморгування ящірки.
Курчат, які, високо підносячи ноги, походжають подвір’ям.
Шерехтіння сонця, яке сушить випраний одяг і білизну. До хрускоту просмажує білі простирадла. Робить цупкими накрохмалені сарі. Кремові, з золотом.
Червоних мурах на жовтому камінні.
Розігріту корову, якій гаряче. Му-у. Десь віддалік.
І запах хитрого, пришпиленого серпом до каучукового дерева привида-англійця, який гречно випрошує сигару.
«Е-е… вибачте, у вас часом не знайдеться… е-е… сигари?»
Голосом доброї вчительки.
О Господи.
Й Есту, який чекає на неї. Біля ріки. Під мангустиновим деревом, яке привіз із Мандалая преподобний Е. Джон Іпе.
Стривайте… А на чому це Еста сидить?
На тому, на чому вони завжди сидять там, під мангустином. На чомусь сірому і посивілому. Порослому мохом і лишайником, наполовину задушеному папороттю. На чомусь, що вже приглянула собі земля. Це не колода. І не камінь…