Після смерті Челли Куттаппена перенесли до її кутка; у його уяві саме той куток пригледіла собі для своїх смертних справ смерть. Один куток — для готування їжі, один — для одягу, один — для скручених сувоями постелей, і один — для вмирання.
Цікаво, скільки йому ще залишилося… а ще цікаво, що люди, які мають у своїх домівках більше, ніж чотири кутки, роблять із рештою. Невже можуть вибирати, у якому кутку вмирати?
Куттаппен небезпідставно припускав, що після смерті матері на черзі тепер він сам. Скоро йому доведеться переконатися, що це не так. Скоро. Дуже скоро.
Іноді (за звичкою, з туги за матір’ю) Куттаппен кашляв так, як кашляла колись мати, і тоді верхня частина його тіла шарпалася, наче щойно впіймана рибина. Нижня частина лежала натомість каменем, ніби чужа. Ніби належала комусь уже померлому, чий дух потрапив у пастку і ніяк не може визволитися.
На відміну від Велюти, Куттаппен був добрим надійним параваном. Він не вмів ані читати, ані писати. Лежав отак на своїй твердій постелі, і його піт змішувався з тринням, що сипалося часом зі стелі. Деколи разом із тринням падали і мурахи чи якісь інші комахи. Бували кепські дні, коли в помаранчевих стін виростали руки й обмацували його, немов лиховісні лікарі, — вправно й без поспіху, вичавлюючи у нього з грудей віддих і змушуючи зойкати від страху. Іноді ж вони з власної примхи відступали, і тоді кімната, де він лежав, робилася раптом неймовірно велика. У такі хвилини його жахало усвідомлення своєї мізерності, і він знову кричав.
Божевілля бовваніло зовсім поряд, немов запобігливий офіціант у дорогому ресторані (підносить запальничку, підливає вина). Куттаппен із заздрістю думав про божевільних, які можуть ходити. На таку оборудку він погодився б без жодних вагань: здорові ноги в обмін на добрий розум.
Близнюки зі стуком поклали човен на землю, й у хатині вмить запала тиша.
Куттаппен ні на кого не чекав.
Еста з Рахеллю штовхнули двері й увійшли. Навіть вони, такі маленькі, мусили трохи пригнутися на порозі. Оса вирішила зачекати надворі і сіла на лампу.
— Це ми.
В хатині було темно і чисто. Пахло рибним каррі і деревним димом. До всього навколо слабкою лихоманкою липла спека. Проте Рахелині босі ноги приємно холодила глиняна долівка. Скручені сувоями постелі Велюти і Вельї Паапена були оперті до стіни в кутку. На шворці висів одяг. Низько підвішена дерев’яна кухонна полиця була заставлена терракотовими горщиками з накривками і ковшами з кокосової шкаралупи; ще там стояли три щербаті емальовані тарілки з темно-синіми обідками. Посередині дорослий чоловік міг випростатися на повен зріст, але ближче до стін доводилося вже пригинатися. Ще одні низькі двері вели на задній двір, де також росли банани, а за ними мерехтіла крізь листя ріка. Там, на задньому дворі, було обладнано столярну майстерню.
І ні тобі ключів, ні креденсів, щоб їх замикати.
Чорна курка вийшла через задні двері і заходилася спроквола порпатися у землі; вітерець ганяв навколо стружки, схожі на біляві кучері. Судячи з її характеру, вона виростала, мабуть, на дієті з залізяччя: гайки та швайки, гвіздочки й кілочки.
— Аййо, мон! Моль! Що це ви собі думаєте? Що Куттаппен уже не людина, а колода якась? — почувся раптом бентежний, безтілесний голос.
За хвилинку очі близнюків звикли до сутіні. Темрява розвіялася, і перед ними, наче лискучий джин з мороку, з’явився на своєму ліжку Куттаппен. Білки очей у нього потемніли і зжовкли. З-під рядна, яке вкривало його ноги, стирчали підошви, зм’яклі від тривалого лежання. Вони ще й досі були блідо-помаранчевого кольору від багаторічного ходіння босоніж по червоній глині. На кісточках у Куттаппена сіріли мозолі від мотузки, якою паравани обв’язують собі ноги, коли лізуть на кокосову пальму.