— І зиркає, направо і наліво.
— І таки пхає носа до чужого проса.
Еста поставив човник на нерівній долівці і підпер двома брусками, які приніс із Велютиної майстерні на задньому дворі, а тоді подав Рахелі кухонний ківш, зроблений з відполірованої половинки кокосової шкаралупи, у яку встромили дерев’яну ручку.
Близнюки залізли у валлом і повеслували безкраїми бурхливими водами.
Під спів «Таій-таій-така, таій-таій-томе». І під наглядом оздобленого коштовним камінням Ісуса.
Він ходив по воді. Можливо. А от плавати по суші Він умів? У панталончиках в тон сукенки і в темних окулярах? З фонтанчиком волосся на голові і в «токійській любові»? У гостроносих штиблетах і з зачосом? Вистачило б Йому уяви?
Велюта повернувся глянути, чи Куттаппенові, бува, чогось не треба, й уже звіддалік почув незлагоджений спів. Юні голоси захоплено виспівували, з притиском на не надто пристойних слівцях:
— Агов, Мавпуне-чоловіче, чому такий червоний в тебе зад?!
— Так тер його в мадраськім нужнику, що вже й не знаю, як назад!
Тимчасово, на кілька щасливих хвилин, продавець помаранчево-лимонної шипучки стулив свою жовту посмішку і забрався геть. Страх затонув на глибокій воді і ліг на дно. Заснув, але сторожким, собачим сном. Готовий будь-якої миті прокинутися і знову затьмарити своєю присутністю все навколо.
Побачивши марксистський прапор, що розцвів, ніби дерево, під дверима хатини, Велюта усміхнувся. Щоб увійти до свого дому, йому довелося низько зігнутися. Немов ескімосові тропіків.
Коли він побачив дітей, щось у ньому стиснулося, а чому — збагнути було годі. З дітьми він бачився щодня і любив їх, сам того не усвідомлюючи. Проте тієї миті раптом відчув, що щось змінилося. Власне того дня. Коли Історія дала такого маху. Ніколи раніше кулак у нього всередині не стискався так сильно.
Це ж її діти, нестямно шепнуло щось йому на вухо.
Її очі, її вуста. Її зуби.
Її м’яка, осяйна шкіра.
Він сердито відмахнувся від цієї думки. Проте вона повернулася і всілася трохи збоку, обіч черепа. Ніби собака.
— Ага! — мовив своїм юним гостям Велюта. — І що ж це за Рибальський Люд тут зібрався, можна поцікавитися?
— Естапаппічачен-Куттаппен-Пітер-мон. Пан і пані Радівасбачити, — Рахель, ніби руку для потиску, простягнула йому свій ківш.
Велюта потиснув його, потім так само привітався і з Естою.
— А можна поцікавитися ще, куди цей люд мандрує?
— До Африки! — вигукнула Рахель.
— Не кричи так, — скривився Еста.
Велюта обійшов човен довкола, а близнюки розповіли, де його знайшли.
— Отже, він нічий, — сказала Рахель, проте у її голосі прозвучав уже ледь відчутний сумнів, бо їй раптом спало на думку, що, може, човен усе ж таки комусь належить. — Чи треба заявити про нього в поліцію?
— Не мели дурниць, — заперечив Еста.
Велюта постукав по борту човна, а тоді колупнув його нігтем і сказав:
— Добре дерево.
— Він тоне, — зізнався Еста. — Протікає.
— Ти міг би його нам полагодити, Велютапаппічачен-Пітер-мон? — запитала Рахель.
— Побачимо, — сказав Велюта. — Я не хочу, щоб ви влаштовували на ріці якісь дурні ігри.
— Ми не будемо, чесне слово. Тільки з тобою.
— Спочатку треба знайти, де протікає… — мовив Велюта.
— А потім законопатити! — вигукнули близнюки, ніби то був другий рядок відомого віршика.
— Скільки на це піде часу? — спитав Еста.
— День, — відповів Велюта.
— День! Я думав, ти скажеш: місяць!
Еста, якому аж голова пішла обертом на радощах, вистрибнув на Велюту, обхопив його ногами за стан і розцілував.
Близнюки притьмом розділили наждачний папір на рівні половинки і зі зловісною зосередженістю, забувши про все на світі, взялися до роботи.
Човновий пил піднявся у хатині стовпом і поволі осідав на волоссі та бровах. Куттаппена він огорнув хмарою, Ісуса обкурив фіміамом. Велюта мусив ледь не силоміць видирати шкурку їм із рук.
— Не тут, — твердо сказав він. — Надворі.
Він підняв човен і виніс його за двері. Близнюки подалися слідом, не зводячи зі свого човна тих-таки зосереджених поглядів, наче голодні цуценята, яких мають погодувати.
Велюта поставив човен на підпорки. Човен, на якому сидів Еста і який знайшла Рахель. Він показав їм, як шкурити, рухаючись уздовж волокон дерева, а тоді віддав шкурку, і вони знову стали до праці. Велюта ж повернувся до хатини; за ним пішла і чорна курка, рішуче налаштована не залишатися там, де був човен.