Усередині Велюта намочив у глиняному горщику з водою тонкий бавовняний рушник. Викрутив його (так люто, ніби то була непрохана думка) і подав Куттаппену, щоб той стер з обличчя і шиї триння й пилюку.
— Вони щось казали? — запитав Куттаппен. — Про те, що бачили тебе на демонстрації?
— Ще ні, — відповів Велюта. — Але скажуть. Вони знають.
— Напевне?
Велюта стенув плечима, взяв у брата рушник і виправ його. Виполоскав. Витиснув. Викрутив. Мовби свої дурнуваті, неслухняні мізки.
Він спробував зненавидіти її.
Вона — одна з них, твердив він собі. Просто ще одна з них.
Та нічого з цього не вийшло.
Коли вона усміхається, на щоках у неї ямочки. А погляд завжди наче не тут… завжди деінде.
Божевілля просковзнуло крізь щілинку в Історії. Йому вистачило одної-єдиної миті.
Коли близнюки вже добру годину чистили човен, Рахель згадала про свій пообідній сон. Згадала, підхопилася і побігла. Потупотіла босоніж крізь зеленаву спеку. Товариство їй склали брат і жовта оса.
Вона лише сподівалася і молилася, щоб Амму не прокинулася та не побачила, що її нема.
11
Бог Дрібниць
Коли Амму того пополудня вже виринала зі сну, їй наснилося, що якийсь веселий однорукий чоловік тримає її біля себе у світлі оливної лампи. Другої руки, якою можна було б відганяти тіні, що колихалися і підносилися з підлоги навколо, у нього не було.
Бачити ті тіні міг тільки він.
Напружені м’язи на його животі грядою випиналися під шкірою, ніби дольки на плитці шоколаду.
Він тримав її біля себе у світлі оливної лампи, і тіло його виблискувало, наче виглянсуване й натерте воском поліроване дерево.
Робити він міг тільки щось одне.
Якщо тримав її, то не міг цілувати. Якщо цілував, то не міг бачити. Якщо бачив, то не міг торкатися.
Вона могла б легко торкнутися пальцями до його тіла і відчути, як гладенька шкіра береться у тому місці сиротами. Могла б дати пальцям сковзнути донизу його пласким животом. Отак геть недбало, вниз тією вишліфуваною шоколадною грядою. Залишаючи у нього на тілі пухирчасті смуги гусячої шкіри — ніби крейда плиском по шкільній дошці, ніби порив свіжого вітру по рисовому полі, ніби реактивні літачки у блакитному церковному небі. Це було б зовсім легко, але вона так цього й не зробила. Він також міг би до неї торкнутися. Проте не торкнувся, бо у темряві, куди світло від оливної лампи вже не сягало, у тих тінях, стояли колом металеві розкладні стільці, де сиділи люди, які стежили за ними через розкосі темні окуляри з оправою, оздобленою по кутах гірським кришталем. В усіх під підборіддям були поліровані скрипки, а смички завмерли під однаковим кутом. Усі закинули ліву ногу на праву і нею гойдали.
У декого з них були газети. У декого не було. Дехто пускав бульбашки зі слини. Дехто не пускав. Але у скельцях окулярів у кожного без винятку тьмяно миготіли відблиски оливної лампи.
Поза колом розкладних стільців простягався пляж, засмічений потовченими синіми пляшками. На пісок безгучно накочувалися хвилі; вони приносили з собою нові пляшки, а відкочуючись назад, забирали уламки старих. Чувся там лише дзенькіт битого скла. Віддалік у морі стояло на скелі у стовпі пурпурового світла плетене крісло-гойдалка з червоного дерева. Розтрощене вщент.
Море було чорне, піна — блювотно-зелена.
Товченим склом підживлялася риба.
Ніч оперлася ліктями на воду, й у її ламких лусочках іскрами спалахували падучі зірки.
Небо освітлювали нічні метелики. Місяця не було.
Він міг пливти, однією рукою. Вона — двома.
Його шкіра була солона. Її — також.
Він не залишав ні слідів на піску, ні брижів на воді, ні відображення у дзеркалі.
Вона могла торкнутися до нього пальцями, але так і не торкнулася. Вони просто стояли поруч.
Нерухомо.
Впритул.
Курний, кольоровий вітер розвіяв їй волосся, і воно фалдистою хусткою огорнуло його безруке плече, яке закінчувалося раптово, неначе бескид.
Зненацька нізвідки з’явилася худа руда корова з випнутою тазовою кісткою і попливла просто в море, не намочивши рогів і не озираючись.
Амму летіла своїм сном на важких, тремтячих крилах і зупинилася перепочити під самою його поверхнею.