На щоці у неї відбилися троянди з вишитої блакитним хрестиком стебнованої ковдри.
Вона відчула, як над сном схилилися обличчя її дітей, схожі на два темні, стурбовані місяці. Близнюки чекали, доки їх пустять усередину.
— Думаєш, вона помирає? — почула Амму шепіт Рахелі.
— Це просто денний кошмар, — відповів Еста Розважливий. — Їй часто сняться сни.
Якби він торкнувся її, то не міг би до неї говорити; якби полюбив її, то не міг би залишити; якби заговорив, то не міг би слухати; якби вступив у боротьбу, то не міг би перемогти.
Ким же він був, той однорукий чоловік? Ким він міг бути? Богом Утрати? Богом Дрібниць? Богом Сиріт на Шкірі і Несподіваних Усмішок? Чи Кислометалевих Запахів (так пахнуть руки кондуктора, який допіру тримався за сталеві автобусні поручні)?
— Розбудити її, як думаєш? — запитав Еста.
Надвечірнє світло прокрадалося до кімнати крізь вузькі щілини між шторами і падало на транзистор у формі мандарина, який Амму брала з собою на ріку. (Такої ж форми було те, що Еста приніс на «Звуки музики» в тій другій, липкій руці.) Сонце освітлювало скуйовджене волосся Амму яскравими смугами. Вона принишкла під поверхнею сну і чекала, бо не хотіла пускати дітей усередину.
— Вона казала, раптово будити людину, якій щось сниться, не можна, — мовила Рахель. — Казала, це може закінчитися Серцевим Нападом.
Тож вони вирішили, що найкраще не будити її раптово, а просто обережно потривожити. І заходилися висовувати шухляди, прочищати горло, голосно шепотітися, упівголоса мугикати якусь мелодійку. Човгати ногами. І навіть знайшли у креденсі скрипучі дверцята.
Зачаївшись під поверхнею сну, Амму стежила за дітьми, й від любові до них їй аж пекло у грудях.
Однорукий чоловік задув свою лампу і пішов зазубреним пляжем до тіней, видимих тільки йому.
Він не залишав на піску відбитків ніг.
Розкладні стільці прибрали. Чорне море розгладилося. Побрижені хвилі розпрасували. Піну розлили у пляшки. Пляшки закоркували.
Ніч відступила — до особливого розпорядження. Амму розплющила очі.
Щоб потрапити з обіймів однорукого чоловіка до своїх неоднакових двояйцевих близнюків, їй довелося здолати далеку дорогу.
— Тобі наснився денний кошмар, — повідомила донька.
— То не був кошмар, — озвалася Амму. — То був сон.
— Еста вже думав, ти помираєш.
— Ти мала такий сумний вигляд, — сказав Еста.
— Я була щаслива, — мовила Амму і з цими словами збагнула, що так воно й було.
— Амму, а коли ти щаслива уві сні, це рахується? — запитав Еста.
— Що рахується?
— Щастя — рахується?
Вона чудово знала, що він має на думці, її син з розкуйовдженим зачосом.
Бо це суща правда: рахується тільки те, що рахується.
Проста, несхибна дитяча мудрість.
Якщо ти уві сні їси рибу, це рахується? Це справді означає, що ти їси рибу?
Веселий чоловік, який не залишає слідів, — він рахувався? Амму сягнула по свій мандариновий транзистор і ввімкнула його. Там саме крутили пісню з фільму «Чеммін».
То була історія про бідну дівчину, яку змусили вийти заміж за рибалку з сусіднього пляжу, хоч вона любила іншого. Дізнавшись про те, що у його молодої дружини є коханий, рибалка, незважаючи на те, що насувається буря, вирушає у своєму вутлому човнику в море. Западає темрява, здіймається вітер. З самого дна океану підноситься догори стрімка водоверть. Звучить буремна музика, і рибалка тоне, клекітливий вир затягує його на дно.
Закохані тим часом вирішують разом укоротити собі віку, і наступного ранку хвилі викидають на берег їхні тіла; там їх і знаходять в обіймах одне одного. Тож помирають усі. Рибалка, його дружина, її коханий і акула, яка особливої ролі в цій історії не відіграє, але все одно гине. Море занапащає всіх.
У вишитій блакитним хрестиком і облямованій пасмами світла сутіні Амму (з вишитими хрестиком трояндами, що відбилися на ще сонній щоці) та її близнюки, які повсідалися обабіч, тихо підспівували мандариновому радіо. Ту пісню жінки рибалок співали сумній молодій нареченій, заплітаючи їй волосся і готуючи до весілля з нелюбим чоловіком.