Загорнувшись у волосся, Амму притулилася до свого відображення у дзеркалі на дверях ванної і спробувала заплакати.
З жалю до себе.
І до Бога Дрібниць.
І до всипаних цукровою пудрою близнюків-посередників зі свого сну.
Того надвечір’я — доки у ванній богині долі змовлялися фатально змінити життєвий шлях тієї таємничої жінки, їхньої матері, доки на задньому дворі у Велюти на них чекав старий човен, а у жовтій церкві мало народитися маленьке кажаненя, — Еста в маминій спальні стояв на голові в Рахелі на задниці.
У спальні з синіми шторами і жовтими осами, які не дають спокою шибкам. У спальні, стінам якої невдовзі розкриються моторошні секрети.
У спальні, де Амму спершу замкнуть, а потім вона замкнеться сама. Двері до якої Чако, нестямний від горя, розтрощить на друзки через чотири дні після похорону Софі-моль.
«Геть з мого дому, доки я не переламав тобі всіх костей!»
Мій дім, мої ананаси, мої маринади.
Після цього Рахелі роками снитиметься такий сон: огрядний безлиций чоловік стоїть навколішки над трупом жінки. Він обтинає їй волосся. Ламає всі кості. Навіть найдрібніші. Пальці. Вушні кісточки тріскають, ніби сухі галузки. Хрусь-хрусь — м’яко хрустять переламані кістки. Піаніст, який убиває клавіші піаніно. Навіть чорні. І Рахель (попри те, що через кілька років, в електричному крематорії, скористається тим, що долоні будуть слизькі від поту, і висмикне свою руку з дядькової) любить їх обидвох. І піаніста, і піаніно.
І вбивцю, і труп.
Поки двері поволі розсипатимуться під ударами, Амму, намагаючись подолати тремтіння в руках, підшиватиме Рахелі стрічки, які зовсім не треба було підшивати.
— Пообіцяйте мені, що завжди любитимете одне одного, — скаже вона, притягнувши дітей до себе.
— Обіцяємо, — скажуть Еста з Рахеллю. І не знайдуть слів, аби пояснити, що жодного «одне одного» для них просто не існує.
Жорна-близнюки і їхня мати. Заціпенілі жорна. Скоєне ще повернеться, аби спустошити їх. Та це буде вже згодом.
Зго-дддоммм. Розкотистий дзвін, що здіймається з глибини порослого мохом колодязя. Тремкий і волохатий, наче ніжка нічного метелика.
Тоді ж — лише непослідовність і сумбур. Наче все нараз втратило сенс і розпалося на окремі фрагменти. Зовсім не пов’язані між собою. Блиск голки Амму. Колір стрічки. Переплетіння ниток у вишитому хрестиком покривалі. Двері, які повільно подаються під ударами. Окремішні речі, які самі по собі нічого не означають. Так, немовби ділянка мозку, яка відповідає за тлумачення прихованих візерунків життя і пов’язує образ із відображенням, блиск — зі світлом, переплетіння ниток — з тканиною, голку — з ниткою, стіни — з кімнатою, любов — зі страхом, гнівом, жалем, просто ні з того ні з сього перестала працювати.
— Пакуй свої речі і забирайся геть, — скаже Чако, переступивши через купу уламків. Він височітиме над ними. З хромованою дверною ручкою в руці. Раптом на диво спокійний. Вражений своєю силою. Своєю об’ємністю. Своєю страхітливою могутністю. Безмежністю свого жахливого горя.
На підлозі червонітимуть друзки розтрощених дверей.
Амму, незворушна зовні та пройнята дрожем усередині, навіть не підведе очей від свого нікому не потрібного шиття. Бляшана коробка з кольоровими стрічками лежатиме відкрита в неї на колінах, у кімнаті, де настане кінець її статуську.