У тій самій кімнаті, де (після того, як надійде відповідь від спеціалістки з виховання близнюків із Гайдарабада) Амму пакуватиме для Ести невеличку дорожню скриню і торбу захисної барви: 12 бавовняних майок без рукавів, 12 бавовняних майок з короткими рукавами. Есто, ось тут чорнилом написане твоє ім'я. Його шкарпетки. Його штани-«дудочки». Його сорочки з гострими комірцями. Його гостроносі бежеві штиблети (з яких піднімався гнів). Його платівки з записами Елвіса. Його пігулки кальцію і сироп «Відалін». Його Безкоштовного Жирафа (який ішов у комплекті з «Відаліном»). Його книги «Премудрощів», томи 1–4. Ні, любий, там нема ріки, тому нíде рибалити. Його Біблію у білій шкіряній палітурці з застібкою-блискавкою, оздобленою аметистовою запонкою імперського ентомолога. Його горнятко. Його мило. Авансом — його подарунок на день народження, який у жодному разі не можна розпаковувати наперед. Сорок зелених бланків листа для пересилання в межах країни. Дивися, Есто, я написала на ньому нашу адресу. Тепер тобі треба тільки його скласти. Тримай, спробуй скласти сам. І Еста акуратно складе зелений бланк уздовж пунктирної лінії, де написано: «лінія згину», і гляне на Амму з усмішкою, яка розіб’є їй серце.
Обіцяєш писати? Навіть якщо не буде про що?
Обіцяю, — скаже Еста. Не зовсім усвідомлюючи, у яку ситуацію потрапив. Гострота сприйняття у нього буде дещо притуплена силою-силенною мирського майна, яке раптом на нього звалилося. І все це належить йому. На цих речах проставлено чорнилом його ім’я. Їх зараз запакують у скриню (на ній теж стоїть його ім’я), яка лежить відкрита на підлозі у спальні.
У тій самій кімнаті, куди через багато років повернеться Рахель і побачить мовчазного незнайомця, який спочатку миється сам, а потім пере свій одяг крихким яскраво-синім милом.
Незнайомця з гладкими м’язами медової барви. З морськими таємницями в очах. І з сріблястою дощовою краплею на вусі.
Естапаппічачен-Куттаппен-Пітер-мон.
12
Кочу-Томбан
Звук ченди здіймався над храмом велетенським грибом, підкреслюючи тишу довколишньої ночі. Тишу самотньої, мокрої дороги. Тишу дерев, що наглядали звідусіль. Затамувавши подих, Рахель з кокосом у руках ступила через дерев’яні ворота у високій білій огорожі на подвір’я храму.
Всередині були білі стіни, поросла мохом черепична плитка і місячне світло. Все тут пахло недавнім дощем. На високій кам’яній веранді спав на підстилці худорлявий священнослужитель. Біля подушки у нього стояв великий латунний таріль з монетами, який нагадував ілюстрацію з комікса: ось що, мовляв, йому сниться. Подвір’я було всіяне місяцями — по одному в кожній калюжі. Кочу-Томбан уже відходив свої обрядові кола і тепер стояв прив’язаний до дерев’яного стовпа біля купи свого ж таки лайна, яка ще парувала. З почуттям виконаного обов’язку й порожніми кишками він і заснув; один бивень спочивав на землі, другий показував на зірки. Рахель тихенько підійшла ближче. Вона побачила, що шкіра на ньому висіла тепер вільніше, ніж колись. Та й Кочу-Томбаном його вже годі було називати. Бивні виросли. Він став Велья-Томбаном. Великим Бивнем. Вона поклала кокос на землю біля слона.
Шкіряста зморшка трохи розтулилася, і з-під неї на Рахель водянисто зблиснуло слонове око. А потім заплющилося, і довгі, сягнисті вії знову прикликали сон. Зі спрямованим до зірок бивнем.
У червні вистави катакалі можна побачити нечасто. Проте є храми, повз які мандрівна трупа не пройде без танцю. Раніше аєменемський храм до них не належав, однак тепер завдяки його розташуванню все змінилося.
В Аєменемі танцювали, щоб змити приниження після відвідин Серця пітьми. Приниження покраяних на кавалки вистав біля басейну. Приниження заробітку на туристах, щоб порятуватися від голоду.
Повертаючись із Серця пітьми, танцівники зупинялися у храмі, щоб попросити прощення у своїх богів. Щоб вибачитися за зневажливе спотворення прадавніх історій. За обмін своєї ідентичності на готівку. За марнування свого життя.
У таких випадках присутність глядачів-людей, звісно, віталася, але була зовсім не обов’язкова.
В кутамбаламі — широкому критому коридорі з колонами, який прилягав до самого осердя храму, де жив Синій Бог зі своєю сопілкою, — били у барабани барабанщики і танцювали танцівники, в міру поринання в ніч поступово змінюючи кольори. Рахель сіла долі, схрестивши ноги й опершись спиною до округлої колони. У тремтливому світлі латунної лампи тьмяно поблискувала висока бляшана посудина з кокосовою оливою. Олива давала поживу вогню. Вогонь освітлював бляшанку.