Навряд.
Сьогодні вночі цей чоловік небезпечний. Відчай поглинув його з головою. Ця історія — то страхувальна сітка, над якою він вистрибує і перевертається у повітрі, наче віртуозний акробат у збанкрутілому цирку. Це — єдине, що може його вберегти, не дати йому каменем звалитися просто у світ і розбитися. Це — його колір і світло. Посудина, у яку він сам себе наливає. Вона надає йому форми. Творить його будову. Його приборкує. Властиво, у ній він перебуває. Там — його любов. Його божевілля. Його надія. Його безустанна радість. За іронією, його зусилля — це повна протилежність зусиллям будь-якого актора, адже він щосили намагається не ввійти в роль, а її уникнути. Проте якраз це йому й не до снаги. Бо ж у його нищівній поразці криється його найбільша перемога. Адже він і є Карна, якого покинув на поталу долі світ. Карна Самотній. Товар, призначений для знищення. Принц, який виріс у злиднях. Народжений, щоб померти несправедливо, беззбройним, від руки свого ж брата. Величний у своєму безмежному відчаї. У молитві на березі Гангу. Зовсім не тямлячи себе.
І тут з’являється Кунті. Вона також була чоловіком, але чоловіком м’яким і жіночним, чоловіком, у якого виросли груди, бо ж він роками грав лише жіночі ролі. Рухи у неї плавні. Цілковито жіночі. Кунті також обкурена. Вона палила ті ж самі косяки. А тепер прийшла розповісти Карні одну історію.
Карна похилив свою прегарну голову і взявся слухати.
Очі в Кунті були червоні, але вона для нього станцювала. Розповіла про молоду жінку, яка отримала незвичайний дар. Таємну мантру, завдяки якій можна було обрати собі коханого серед богів. Розповіла, як властива юності нерозважливість спонукала ту жінку перевірити, чи справді та мантра діє. Як вона стала сама посеред безлюдного поля і вимовила ті слова. Не встигли вони злетіти з її нерозумних уст, вела далі Кунті, як перед нею постав Сур’я, бог дня. Жінка, зачарована вродою осяйного юного бога, віддалася йому. Через дев’ять місяців у неї народився син. Немовля з’явилося на світ зодягненим у світло, з золотими сережками у вухах і з золотою нагрудною табличкою, де було вигравіювано знак сонця.
Молода мати дуже любила свого первістка, розповідала Кунті, але ж була незаміжня і не могла залишити його у себе. Тож і поклала до сплетеного з тростини кошика та й пустила у ріку. Нижче за течією його знайшов Адірата, візничий колісниці. І назвав Карною.
Карна підвів очі на Кунті. «Ким же вона була? Хто моя мати? Скажи мені, де вона. Відведи мене до неї».
Кунті похилила голову. «Вона тут, — сказала вона. — Перед тобою».
У Карни це відкриття викликало і радість, і гнів. Тож його танець виражає замішання та розпач. «Де ж ти була, — запитує він у Кунті, — коли я потребував тебе найбільше? Чи ти бодай потримала мене на руках? Погодувала? А потім — шукала? Цікавилася, де я можу бути?»
У відповідь Кунті взяла його величне (зелене, з червоними очима) обличчя в руки і поцілувала в чоло. Карна стрепенувся від захвату. Воїн повернувся у дитинство. Той поцілунок викликав у нього справжній екстаз, який розійшовся всім тілом і дістався аж до кінчиків пальців на ногах. Чудовий поцілунок його матері. «Ти знала, як я сумував за тобою?» Рахель бачила, як рухається цей цілунок жилами Карни; побачити його було не важче, ніж яйце, що переміщається стравоходом страуса.
Та вже невдовзі цю мандрівку перервало сум’яття, адже Карна збагнув: мати розкрилася перед ним лише тому, що тривожилася за життя п’яти інших, любіших їй синів — Пандавів, — які ось-ось мали стати на герць із сотнею своїх кревних. Саме їх намагалася оборонити Кунті, коли зізналася Карні, що вона — його мати. Їй треба було витягнути в нього одну обіцянку.
Тому вона й звернулася до Законів Любові.
«Вони — твої брати. Твоя плоть і кров. Пообіцяй, що не підеш битися з ними. Пообіцяй мені».
Та Карна-воїн не міг дати такої обіцянки, бо тоді довелося б порушити іншу. Тож завтра він вийде на герць, де йому протистоятимуть Пандави. Адже саме вони, зокрема Арджуна, привселюдно кпили з нього за те, що він — син простого візничого. І Дурйодама, найстарший зі ста братів Кауравів, прийшов йому на порятунок і подарував царство зі своїх володінь. Карна ж у відповідь заприсягнувся до скону зберігати вірність своєму рятівникові.
Проте Карна Щедрий не міг відповісти на прохання матері відмовою. Тому він просто уник прямої відповіді. Пообіцяв, але трохи не те. Зробив невелике уточнення.