Кочу-Томбан прокинувся і делікатно розгриз свій ранковий кокос.
Танцівники катакалі позмивали грим і розійшлися по домівках лупцювати своїх дружин. Навіть Кунті — той м’який, з жіночими грудьми.
Навколо заворушилося й помалу оживало містечко, що все ще чаїлося під машкарою села. Прокинувся й один підстаркуватий чоловік. І потупцяв непевною ходою до плити розігріти свою кокосову оливу з перцем.
Товариш Піллай. Аєменемський професійний розлущувач горішків.
Дивно, але з катакалі близнюків познайомив саме він. Незважаючи на заперечення Крихітки-кочамми, саме товариш Піллай брав їх разом із Леніном на цілонічні вистави у храмі і сидів там з ними до світанку, пояснюючи мову і жести катакалі. Коли їм було шість, вони дивилися з ним якраз цю історію. Від нього й почули про Раундру-Біму — збожеволілого, спраглого крові Біму, який шукає смерть і помсту. «Він намагається знайти звіра, який у ньому живе», — сказав товариш Піллай, коли вони злякано витріщилися на зазвичай доброго й лагідного Біму, який раптом завив і загарчав.
Якого саме звіра, він не розтлумачив. «Знайти людину, яка в ньому живе», — ось що, мабуть, було в нього на думці, бо жоден звір ніколи не зрівняється з людиною у незглибимому і безмежно винахідливому, суто людському мистецтві ненависті. Жодному звірові ніколи в житті не сягнути тут такої сили і такого розмаїття проявів.
Рожева чаша потьмяніла і закрапотіла теплим сірим дощиком. Еста з Рахеллю якраз виходили з воріт храму, коли туди підійшов товариш К. Н. М. Піллай, лискучий від свого оливного розтирання. На чолі мав цятку сандалової пасти. Дощові краплі виблискували на його наоливленій шкірі скляними кульками. У складених ківшиком долонях він купкою ніс кілька свіжих квіток жасмину.
— Ого! — озвався він своїм пронизливим голосом. — Ви тут! Не забуваєте про індійську культуру? Добре, добре. Дуже добре.
Близнюки промовчали — не грубо і не ввічливо. Так удвох вони й вирушили додому. Він і вона. Ми і нас.
13
Песиміст і оптиміст
Чако перебрався спати до кабінету Паппачі, щоб Софі-моль і Марґарет-кочамма могли розташуватися в його кімнаті. Та кімната була невелика, з одним вікном, що дивилося на вже дещо занедбану, а тому дедалі меншу каучукову плантацію, яку преподобний Е. Джон Іпе викупив колись у сусідів.
Одні двері вели у глибину дому, натомість інші (саме ті, які розпорядилася влаштувати Маммачі, щоб Чако міг без зайвих проблем задовольняти свої Чоловічі Потреби) виходили прямо надвір, у бічний міттам.
Софі-моль спала на маленькому розкладному ліжку, яке поставили спеціально для неї біля великого ліжка. У її голові безроздільно гудів вентилятор, що повільно крутився під стелею. Блакитно-сіро-блакитні очі раптом широко розплющилися.
Уважні.
Жваві.
Сторожкі.
Сон було остаточно відкинуто.
Вперше після загибелі Джо Софі-моль, прокинувшись, подумала насамперед не про нього.
Вона роззирнулася по кімнаті. Без руху, лише повела очима. Полонена на ворожій території розвідниця, яка задумує ефектну втечу.
На столі у Чако стояла ваза з незграбно розставленими квітами гібіскусу, вже трохи прив’ялими. Стін узагалі не було видно за книжковими полицями. Креденс зі скляними дверцятами був напханий поламаними літачками з бальсового дерева. Покалічені метелики з очима, у яких застигло благання. Дерев’яні дружини злого короля, які знемагають під закляттям, що перетворило їх на понівечені цурпалки.
У пастці.
Вирватися і повернутися до Англії пощастило тільки одній — її матері, Марґарет.
Кімната пішла обертом у нерухомому хромованому осередді сріблястого вентилятора під стелею. Світло-брунатна, кольору недопеченого коржика ящірка-гекон зацікавлено розглядала Софі-моль. Та подумала про Джо. Щось в ній усередині стрепенулося, і вона заплющила очі.
Нерухоме хромоване осереддя сріблястого вентилятора під стелею пішло обертом у неї в голові.
Джо вмів ходити на руках. А коли їхав велосипедом з гори, вмів ловити в сорочку вітер.
На ліжку поруч іще спала Марґарет-кочамма. Вона лежала горілиць, руки сплела на животі. Пальці набрякли, й обручка здавалася тепер надто тісною. Плоть на обидвох щоках трохи осіла, тож вилиці виглядали високими й опуклими, а губи розтягнулися у сумовиту усмішку, що виявлялася лиш у тьмяному відблиску разка білих зубів. Свої колись густі брови вона вищипала, перетворивши в модні на той час, немов олівцем виведені дуги; через них її обличчя навіть уві сні мало дещо здивований вираз. Решта виразів відростала разом зі новими волосками у бровах. Обличчя розчервонілося, чоло блищало. Проте під рум’янцем причаїлася блідість. Відтермінована печаль.