З передпокою долинули неспокійні звуки. Лето запечатав вхід від раптового вторгнення.
— Прийшов мій Дункан, — сказав він.
— Мабуть, почув про ваші шлюбні плани.
— Мабуть.
Лето стежив, як Монео змагається з сумнівами, його думки були цілковито прозорими. Цієї миті Монео так точно пасував до свого людського становища, що Лето захотілося його пригорнути.
«Має повний спектр: від сумнівів до довіри, від любові до ненависті… усе! Усі ці дорогі риси, що плодоносять у теплі емоцій, у готовності віддатися Життю».
— Чому Хві погодилася на це? — спитав Монео.
Лето посміхнувся.
«Монео не може сумніватися в мені; мусить сумніватися в інших».
— Визнаю, що це неконвенційний зв’язок. Вона належить до приматів, а я вже не цілком примат.
Монео знову вступив у змагання з речами, які міг лише відчувати, але не висловлювати.
Стежачи за Монео, Лето відчув приплив спостережливої свідомості, процес мислення, що траплявся так рідко, але коли вже траплявся, то з таким яскравим розширенням, що Лето не ворухнувся, аби не викликати збурення потоку.
«Примати мислять і, мислячи, виживають. Під їхнім мисленням приховується річ, що дісталася їм разом із клітинами. Це течія людської турботи за весь вид. Інколи вона приховується, ізолюється, ховається за товстими бар’єрами, але я свідомо зробив Монео чутливим на цю дію його найглибшого “я”. Він іде за мною, бо вірить, що я прокладаю найкращий шлях для людського виживання. Знає, що існує клітинна свідомість. Саме це я знаходжу, коли сканую Золотий Шлях. Це людяність, і ми обоє погоджуємось: це мусить тривати!»
— Де, коли і як відбудеться шлюб? — спитав Монео.
«А не чому?» — зауважив Лето. Монео більше не намагався збагнути чому. Повернувся на безпечніший ґрунт. Він мажордом, управитель домівки Бога-Імператора, Прем’єр-міністр.
«Має імена, дієслова та модифікатори, за допомогою яких може виступати. Слова працюватимуть для нього у звичний спосіб. Монео може ніколи не побачити бодай краєм ока трансцендентального потенціалу своїх слів, але добре розуміє їхній повсякденний буденний вжиток».
— То що? — наполягав Монео.
Лето глипнув на нього, думаючи: «Я ж, навпаки, вважаю, що слова найкорисніші, коли вони відкривають мені проблиск привабливих і невідомих речей. Але використання слів так мало зрозуміле цивілізації, яка досі твердо вірить у механічний Усесвіт абсолютних причин і наслідків — очевидно, спрощений до однієї причини-кореня та одного наслідку-зернини».
— Як ці тлейлаксансько-іксіанські помилки чіпляються до людських справ, наче молюски до каміння, — сказав Лето.
— Владико, мене глибоко непокоїть, коли ви не звертаєте на мене уваги.
— Але я звертаю увагу, Монео.
— Не на мене.
— Навіть на тебе.
— Ваша увага розсіюється і блукає, Владико. Ви не мусите це від мене приховувати. Я б швидше зрадив себе, ніж вас.
— Кажеш, що я думаю про гречану вовну?
— Про що думаєте, Владико? — Монео ніколи раніше не перепитував про значення цього вислову, але зараз…
Лето пояснив, що це означає «бачити сни наяву». А сам подумав: «Яка древність!» У його пам’яті заторохтіли кросна й човники. «Хутро тварин для людського одягу… від мисливця до пастуха… довгі кроки драбиною свідомості… а тепер мусять зробити черговий довгий крок, навіть довший від тих древніх».
— Ви дозволяєте собі марні думки, — звинуватив його Монео.
— Я маю час на марні думки. Це одна з найцікавіших рис мого існування як об’єднаної множинності.
— Але ж, Владико, є справи, що вимагають нашого…
— Ти б здивувався, дізнавшись, що походить із марних думок, Монео. Я ніколи не боявся провести цілий день за справами, якими людина не переймалася б і одної хвилини. Чому ні? При моїй очікуваній тривалості життя в чотири тисячі років, що для мене один день? Скільки часу налічує одне людське життя? Мільйон хвилин? Я вже прожив майже стільки ж днів.
Монео стояв, застигши в мовчанні, принижений цим порівнянням. Відчував, що його власне життя зведене до кліпання ока Лето. Джерело алюзії не зосталося для нього незрозумілим.
«Слова… слова… слова», — подумав Монео.
— Слова часто виявляються непридатними у справах почуттів, — сказав Лето.
Монео стримав подих до мінімального рівня.
«Владика може читати думки!»
— Упродовж нашої історії, — промовив Лето, — найпотужнішим використанням слів було заокруглення якоїсь трансцендентної події, щоб надати їй місце в прийнятних хроніках, таким чином пояснюючи її. Щоб відтоді ми могли вживати ці слова та сказати: «Саме це вона означає».