Айдаго підняв обидві руки, долонями вгору, до висоти грудей — наче жебрак. Просить чогось, хоча знає, що не може цього отримати.
— Тоді… одного дня прокидаєшся і пам’ятаєш, як ти помирав… аксолотлевий контейнер і огидність тлейлаксу, які тебе розбудили… і очікується, що все має початися наново. Але не починається. Ніколи не починається, Лето. Ось злочин!
— Я зруйнував магію?
— Так!
Айдаго опустив руки й стис їх у кулаки. Відчував, що самотньо стоїть на шляху річки-млинівки, яка затопить його, варто тільки трохи розслабитися.
«А як же мій час? — подумав Лето. — Він теж ніколи не повториться. Але Дункан не зрозумів би різниці».
— Що привело тебе сюди з Цитаделі? — спитав Лето.
Айдаго глибоко вдихнув, тоді заговорив.
— Це правда? Ти одружуєшся?
— Правда.
— З цією Хві Норі, іксіанською Амбасадоркою?
— Так.
Айдаго швидким поглядом пробіг уздовж непорушного тіла Лето.
«Вони завжди шукають геніталії, — подумав Лето. — Можливо, я мав би щось там доробити, якусь помітну випуклість, яка б їх шокувала». Він придушив смішок, що ледь не вирвався йому з горлянки. «Чергова емоція посилилась. Спасибі, Хві. Дякую вам, іксіани».
Айдаго труснув головою.
— Але ти…
— У подружжі важить не лише секс, — промовив Лето. — Чи ми матимемо дітей плоті? Ні. Але наслідки цього зв’язку будуть глибокими.
— Я чув твою розмову з Монео, — сказав Айдаго. — Думав, що це якийсь жарт, не інакше…
— Стережись, Дункане!
— Ти кохаєш її?
— Глибше, ніж будь-який чоловік кохав колись жінку.
— Гаразд, а що вона? Чи вона…
— Відчуває… непереборне співчуття, потребу ділитися зі мною, давати мені все, що може дати. Така її природа.
Айдаго придушив почуття огиди.
— Монео має рацію. Люди повірять тлейлаксанським історіям.
— Це один із глибоких наслідків.
— Ти досі хочеш, щоб я… спарувався з Сіоною!
— Ти знаєш мої бажання. Залишаю вибір тобі.
— Що це за жінка, Нейла?
— Ти зустрівся з Нейлою! Добре.
— Вони з Сіоною поводяться як сестри. Така здоровенна колода! До чого воно йде, Лето?
— А куди б ти хотів, щоб воно йшло? І яке це має значення?
— Я ніколи не зустрічав іще такої тварюки! Нагадує мені Звіра Раббана. Годі здогадатися, що це жінка, якби не…
— Ви зустрічалися раніше, — сказав Лето. — Ти знав її як Подругу.
Умить запанувала тиша. Айдаго мовчки вдивлявся в Бога-Імператора, наче створіння, що закопується в землю, почувши яструба.
— Отже, ти їй довіряєш, — промовив він нарешті.
— Довіра? Що таке довіра?
«Мить настала», — подумав Лето. Він бачив, як думки Айдаго формуються, збираючись докупи.
— Довіра завжди йде в парі з присягою вірності, — сказав Айдаго.
— Як, наприклад, довіра між нами, між мною і тобою? — спитав Лето.
Гірка посмішка торкнулася губ Айдаго.
— То от що ти робиш із Хві? Подружжя, присяга….
— Ми з Хві вже довіряємо одне одному.
— Ти довіряєш мені, Лето?
— Якщо я не зможу довіряти Дункану Айдаго, то не зможу довіряти нікому.
— А якщо я не можу тобі довіряти?
— Тоді мені тебе шкода.
Айдаго сприйняв це майже як фізичний удар. Його очі розширилися в безсловесному питанні. Він хотів довіряти. Хотів магії, яка ніколи більше не повернеться.
Думки Айдаго раптом звернули в інший бік.
— Нас чують у передпокої? — спитав він.
— Ні. — «Але мої журнали чують!»
— Монео був розлючений. Усі це бачили. Але вийшов звідси як слухняне ягнятко.
— Монео аристократ. Він одружений з обов’язками, з відповідальністю. Коли нагадати йому про це, його гнів розвіюється.
— То ось як ти його контролюєш, — зауважив Айдаго.
— Він сам себе контролює, — відповів Лето, згадавши, як Монео підняв погляд від записника, не для певності, а щоб прикликати своє почуття обов’язку.
— Ні, — заперечив Айдаго. — Не він себе контролює. Ти це робиш.
— Монео сам закрився в минулому. Я цього не робив.
— Але він аристократ… Атрід.
Лето згадав постаріле обличчя Монео, думаючи при цьому, наскільки неуникне те, що аристократ відмовляється виконати свій останній обов’язок — відступити вбік і зникнути в історії. Його доводиться відсувати геть. І він відступив би. Жоден аристократ ніколи не міг протистояти вимозі змін.
— А ти аристократ, Лето? — не спускав тону Айдаго.
Лето всміхнувся.
— У мені помирає найвищий ступінь аристократизму. — І подумав: «Привілеї стають пихою. Пиха сприяє несправедливості. Зерно руїни проростає та розквітає».
— Мабуть, я не прийду на твоє весілля, — сказав Айдаго. — Я ніколи не вважав себе аристократом.