— Але ти ним був. Ти був аристократом меча.
— Пол був кращим, — заперечив Айдаго.
Лето заговорив голосом Муад’Діба:
— Бо це ти мене вчив!
Тоді повернувся до нормального тону:
— Неназваний і безмовний обов’язок аристократа — навчати, інколи навіть на страшних прикладах.
І подумав: «Гордість за народження переходить у слабкість і проблемність схрещування. Відкривається дорога до гордості за багатство й досягнення. З відходом ancien régime, старого режиму, приходить нувориш, захоплюючи владу, як це зробили Харконнени».
Цикл повторювався з такою постійністю, що Лето відчув: хтось іще мав побачити, як слід вбудувати його в давно забуті схеми виживання, які вид переростав, але ніколи не втрачав.
«Та ні, ми все ще носимо в собі детрит, який я мушу викоренити».
— Є якийсь кордон? — спитав Айдаго. — Є якийсь кордон, щоб я міг його переступити й ніколи не бути часткою цього?
— Якщо має існувати якийсь кордон, ти мусиш допомогти мені його створити, — відповів Лето. — Зараз немає місця, куди ти пішов би так, щоб інші не могли піти за тобою слідом і знайти тебе.
— Отже, ти не дозволиш мені піти?
— Іди, якщо хочеш. Інші «ти» пробували. Я кажу тобі, що немає кордону, нема де сховатися. Правда те, що зараз, як це було давним-давно, людство наче одноклітинна істота, з’єднана воєдино небезпечним клеєм.
— Жодних нових планет? Жодних дивних…
— Ах, ми розростаємося, але не ділимося.
— Бо це ти тримаєш нас разом! — звинуватив його Айдаго.
— Не знаю, чи зрозумієш ти мене, Дункане, але якщо існує кордон, будь-який кордон, то те, що лишається позаду, не може бути важливішим за те, що очікує попереду.
— Ти — це минуле!
— Ні, це Монео — минуле. Він швидко зводить традиційні аристократичні бар’єри проти всіх кордонів. Ти мусиш зрозуміти силу цих бар’єрів. Вони не лише оточують планети й країни, вони обмежують ідеї. Вони придушують зміни.
— Ти придушуєш зміни!
«Він не збочить із дороги, — подумав Лето. — Ще одна спроба».
— Найпевнішою ознакою аристократизму є пошук бар’єрів проти зміни, завіс із заліза, сталі, каміння чи будь-якої речовини, що виключали б нове, відмінне.
— Я знаю, що десь має бути кордон, — сказав Айдаго. — Ти його приховуєш.
— Я не приховую жодних кордонів. Я прагну кордонів! Я прагну несподіванок!
«Вони підходять аж сюди, — подумав Лето. — А тоді відмовляються ввійти».
Як і очікувалося, думки Айдаго зненацька змінили курс.
— Правда, що на твоїх заручинах виступали лицепляси?
Лето відчув приплив гніву, а тоді радість від того, що він міг зазнати такого глибокого почуття. Хотів викричати все Дунканові… але це нічого б не вирішило.
— Виступали лицепляси, — сказав він.
— Чому?
— Я хочу, щоб усі були співучасниками мого щастя.
Айдаго вдивлявся в нього з таким виглядом, наче щойно знайшов огидну комаху в напої. Рівним голосом промовив:
— Це найцинічніше, що я будь-коли чув від Атрідів.
— Але це сказав Атрід.
— Ти навмисне намагаєшся відволікти мене! Ти уникаєш моїх питань.
«Ще раз у бій», — подумав Лето й сказав:
— Лицепляси Бене Тлейлакс — це колоніальні організми. Індивідуально вони мули, безплідні гібриди. Такий вибір вони зробили самі.
Лето чекав, думаючи: «Я мушу бути терплячим. Вони повинні дійти цього самі. Якщо я скажу, вони не повірять. Думай, Дункане! Думай!»
Після довгої мовчанки Айдаго промовив:
— Я склав тобі клятву. Для мене це важливо. Досі важливо. Не знаю, що ти робиш і навіщо. Можу тільки сказати — мені не подобається те, що відбувається. Ось! Я це сказав.
— Тому ти повернувся з Цитаделі?
— Так!
— А зараз знову вирушиш у Цитадель?
— Є там якийсь інший кордон?
— Дуже добре, Дункане! Твій гнів знає, навіть якщо розум — ні. Хві цього вечора відлітає до Цитаделі. Я приєднаюся до неї завтра.
— Я хотів би ближче з нею познайомитися, — сказав Айдаго.
— Ти її уникатимеш, — промовив Лето. — Це наказ. Хві не для тебе.
— Я завжди знав, що відьми існують, — зауважив Айдаго. — Твоя бабка була одною з них.
Він повернувся на підборах і, не просячи дозволу, вийшов так само, як зайшов.
«Який же він малий хлопчик, — подумав Лето, дивлячись у нерухомо застиглу спину Айдаго. — Найстарша людина нашого світу та наймолодша — в одній плоті».
* * *
Пророка не відволікають ілюзії про минуле, сучасне чи майбутнє. Це стабільність мови визначає такі лінійні розрізнення. Пророки тримають ключ до замка мови. Механічний образ зостається для них лише образом. Усесвіт не є механічним. Лінійний перебіг подій — це бачення спостерігача. Причина і наслідок? Це не все. Пророк промовляє фатальні слова. Ти помічаєш проблиск речі, «якій судилося бути». Але пророча мить вивільняє дещо із нескінченною повагою та силою. Усесвіт підлягає духовній зміні. Таким чином, мудрий пророк приховує дійсність за блискучими етикетками. Тож невтаємничені вірять, що пророча мова є неоднозначною. Слухач не вірить пророчому посланню. Інстинкт підказує тобі, що промовляння вголос зменшує силу таких слів. Найкращі пророки ведуть вас до завіси й дозволяють заглянути туди самим.