Лето звернувся до Монео найхолоднішим голосом, який будь-коли застосовував.
— Цей Дункан мені не кориться.
Ішов третій день від повернення Лето з Десятилітнього Фестивалю в Онні. Вони перебували в просторій кімнаті з золотого каменю на вершині південної вежі Цитаделі. Відкритий портал поруч із Імператором виходив на суворий полудень Сар’єру. Крізь портал із глибоким гудінням віяв вітер. Ніс із собою куряву й пісок, що змушувало Монео мружитися. Лето, здавалося, це не дратувало. Він дивився на Сар’єр, де повітря коливалося від теплових рухів. Перекочування далеких дюн робило краєвид мінливим, що було помітно тільки його очам.
Монео стояв, оповитий кислими запахами власного страху, знаючи, що вітер передає закладене в цих запахах послання чуттям Лето. Організація весілля, роздратування серед Рибомовок — усе разом було парадоксом. Це нагадало Монео слова, сказані Богом-Імператором у перші дні їхнього спілкування.
«Парадокс — це вказівка, яка наштовхує тебе шукати далі. Якщо парадокс тебе непокоїть, то це свідчить про твоє глибоке прагнення абсолютів. Релятивіст сприймає парадокс лише як цікавинку, можливо, забавку чи навіть, страшно уявити, шанс для освіти».
— Ти не відповідаєш, — сказав Лето. Відірвався від пильних оглядин Сар’єру й сконцентрувався на Монео.
Монео міг лише знизати плечима. «Наскільки близько Черв?» — міркував він. Монео зауважив, що повернення до Цитаделі з Онна інколи будило Черва. Жодні ознаки цієї страхітливої зміни в Богові-Імператорі ще не проявилися, але Монео її відчував. Чи може Черв прийти без попередження?
— Прискор підготовку до весілля, — сказав Лето. — Влаштуй його якомога швидше.
— До того, як ви випробуєте Сіону?
Лето якусь мить помовчав, тоді промовив:
— Ні. Що ти зробиш із Дунканом?
— Що б ви хотіли, аби я зробив, Владико?
— Я сказав йому, щоб він не бачився з Норі, щоб уникав її. Я сказав йому, що це наказ.
— Вона співчуває йому, Владико. Нічого більше.
— Чому б вона мала йому співчувати?
— Він гхола. У нього немає жодного зв’язку з нашим часом, немає коренів.
— Він має такі ж глибокі корені, як я!
— Але він цього не знає, Владико.
— Ти сперечаєшся зі мною, Монео?
Монео відступив на пів кроку, знаючи, що все одно лишається в небезпечній зоні.
— О ні, Владико. Але я завжди намагаюся правдиво сказати вам про те, що, на мою думку, відбувається.
— Я скажу тобі, що відбувається. Він за нею упадає.
— Але ж це вона ініціює їхні зустрічі, Владико.
— То ти про це знав!
— Я не знав, що ви категорично заборонили їм зустрічатися, Владико.
Лето промовив задумливим голосом:
— Він спритний із жінками, Монео, напрочуд спритний. Дивиться їм у душі й наказує робити те, чого сам хоче. Дункани завжди були такими.
— Я не знав, що ви заборонили їм зустрічатися, Владико! — Голос Монео став майже скрипучим.
— Він небезпечніший, ніж усі інші, — промовив Лето. — Це провина наших часів.
— Владико, тлейлаксу не мають для нього наступника, готового для передачі.
— А цього ми потребуємо?
— Ви самі це сказали, Владико. Це парадокс, якого я не розумію, але ви це сказали.
— Скільки б довелося чекати заміни?
— Щонайменше рік, Владико. Запитати про конкретну дату?
— Зроби це завтра.
— Він може почути, Владико. Попередній почув.
— Я не хочу, щоб відбулося так, як тоді, Монео!
— Я знаю, Владико.
— І я не смію заговорити про це з Хві, — сказав Лето. — Дункан не для неї. Але я не можу скривдити її!
Останні слова були майже риданням.
Монео стояв у благоговійній тиші.
— Ти цього не бачиш? — запитав Лето. — Монео, допоможи мені.
— Я бачу, що з Норі все інакше, — сказав Монео. — Але я не знаю, що робити.
— Що інакше? — Голос Лето став різким і пройняв Монео наскрізь.
— Маю на увазі ваше ставлення до неї, Владико. Воно відрізняється від усього, що я будь-коли у вас бачив.