Невдовзі після полудня, коли його хробаче «я» наситилося, Лето повернувся до вежі, знову виповз на повіз і піднявся на силових підвісках на саму її вершину, до порталу, що відкривався лише за його наказом. Решту дня лежав в орлиному гнізді, роздумуючи й замишляючи.
Тріпотіння крил орнітоптера, що зашелестіли в повітрі відразу ж після сутінків, сигналізувало про прибуття Монео.
«Вірний Монео».
На наказ Лето з його гнізда висунувся виступ для посадки. ’Топтер ковзнув на нього, склавши крила. Обережно сів. Лето дивився крізь загуслу темряву. З’явилася Сіона й кинулася в його бік, боячись необгородженої висоти. Мала на собі білу накидку поверх чорного однострою без знаків розрізнення. На мить зупинилася й озирнулася, заходячи до вежі, а тоді перевела увагу на масивне тіло Лето, що чекав на повозі майже в центрі кімнати. ’Топтер здійнявся і відлетів у темряву. Лето залишив виступ висуненим, а портал відкритим.
— По той бік вежі є балкон, — сказав він. — Ходімо туди?
— Навіщо?
У голосі Сіони чулася сама лише підозра.
— Мені казали, що там приємна прохолода, — відповів Лето. — Справді, підставивши обличчя бризові, я відчуваю на щоках холодок.
Цікавість змусила її наблизитися до нього.
Лето закрив за нею портал.
— Нічний краєвид з балкона чудовий.
— Чому ми тут?
— Бо тут ніхто не зможе нас підслухати.
Лето повернув повіз і тихо пересунув його на балкон. Слабеньке приховане освітлення в кімнаті показало їй його рух. Він почув, як вона йде слідом.
Балкон напівкільцем оточував південно-східну арку вежі, на висоті грудей його з кінця в кінець оббігала мереживна балюстрада. Сіона підійшла до балюстради й перевела погляд на відкритий простір.
Лето відчув вразливість її чекання. Слід було сказати щось таке, що могла почути лише вона. Хай що б це було, вона має слухати й відповідати, керуючись власними глибинними мотивами. Лето глянув їй над головою, у бік кромки Сар’єру, де рукотворна межова стіна стала низькою рівною лінією, ледь помітною при світлі Першого місяця, що здіймався над обрієм. Його посилений зір розгледів далекий рух валки з Онна, тьмяний блиск світелок на возах, що їх тягли тварини, долаючи високу дорогу до села Табур.
Він міг викликати в пам’яті образ села, що вгніздилося серед рослин на вологому обширі вздовж внутрішнього підніжжя стіни. Музейні фримени вирощували там фінікові пальми, високі трави, навіть сади, плоди з яких вимінювали. Не те що за давніх часів, коли будь-яке заселене місце, навіть крихітна котловина з кількома низенькими рослинами, що живилися з єдиної цистерни й вітрової пастки, могло здаватися благодатним супроти відкритих пісків. Село Табур було багатоводним раєм порівняно з Січчю Табр. Усі мешканці сучасного села знали, що відразу ж за межовою стіною Сар’єру довгою рівною лінією тече на південь річка Айдаго, яка зараз виблискує сріблом у місячному сяйві. Музейні фримени не могли вибратися зсередини на прямовисну стіну, але знали, що вода там є. Земля теж це знала. Якщо мешканець села Табур прикладав вухо до ґрунту, земля промовляла звуком далекої бистрини.
Лето подумав, що вздовж межової стіни літатимуть нічні птахи, створіння, які на іншій планеті жили б у сонячному світлі. Дюна наклала на них свої еволюційні чари, і вони досі жили на ласці Сар’єру. Лето бачив, як птахи вирисовують тьмяні тіні на воді, а коли занурюються у воду, з’являються брижі, які річка несе геть.
Навіть із цієї відстані Лето відчував потугу далекої води, щось могутнє з його минулого, що віддалялося від нього, ніби течія, яка пливла на південь, до країни ферм і лісів. Вода шукала собі дорогу крізь округлі пагорби, уздовж кордонів пишного рослинного життя, що замінило собою всю пустелю Дюни, крім цього останнього клаптика, цього Сар’єру, цієї святині давнини.
Лето згадав гуркіт і поштовхи іксіанських машин, які прокладали водне річище через ландшафт. Здавалося, що це було зовсім недавно, понад три тисячі з хвостиком літ тому.
Сіона ворухнулася й озирнулася на нього, проте Лето мовчав, його увага зосереджувалася поза нею. Над горизонтом світило блідо-бурштинове сяйво, віддзеркалення міста на далеких хмарах. З його напрямку й відстані Лето розпізнав, що це місто Волпорт, перенесене в тепліший клімат, далеко на південь від колишнього свого суворого розміщення під холодним сонцем півночі з його низьким косим промінням. Блиск міста був наче вікно до його минулого. Він відчув, як пучок цього світла вдаряє в груди, продираючись крізь товсту лускувату оболонку, що замінила людську шкіру.