— І навіть ця іксіанка не може…
— Вона настільки схожа на мене, що не ослабила б мене в такий спосіб.
— Але коли на іксіанське Посольство напали…
— Я все ще можу роздратуватися через дурість, — сказав він.
Вона спідлоба похмуро глянула на нього.
Лето подумав, що при такому освітленні це гарний жест, цілком ненавмисний. Знав, що змусив її замислитися. Був певен — раніше вона ніколи не міркувала про те, що права можуть бути наслідком унікальності.
Він відповів на її мовчазну похмурість:
— Ніколи досі не було такого правління, як моє. Ніколи у всій нашій історії. Я відповідаю лише перед самим собою, вимагаючи повної плати за те, чим я пожертвував.
— Пожертвував! — глузливо сказала вона, але він почув у її голосі сумніви. — Кожен деспот каже щось схоже. Ви відповідаєте лише перед самим собою!
— Наслідком цього є те, що обсяг моєї відповідальності охоплює кожну живу істоту. Я стеріг вас протягом усіх цих часів.
— Яких часів?
— Часів, які могли бути і яких уже не буде.
Він розгледів у ній нерішучість. Вона не вірила своїм інстинктам, своєму нетренованому пророчому хисту. Може, час від часу вона робила стрибки передбачень, як сталося, коли забрала його журнали, але мотивація губилася в одкровеннях, що йшли слідом.
— Мій батько каже, що ви можете бути дуже хитромудрим у словах, — промовила вона.
— І йому слід це знати. Але існує знання, яке можна здобути лише через співучасть у ньому. Не можна навчитися цього, просто стоячи осторонь, дивлячись і розмовляючи.
— Саме це він і мав на увазі, — сказала вона.
— Ти маєш цілковиту рацію, — погодився він. — Це нелогічно. Однак це світло, око, яке може бачити, але не бачить себе самого.
— Я втомилася від розмови, — промовила вона.
— Я теж. — І подумав: «Я достатньо побачив, достатньо зробив. Вона навстіж відкрита своїм сумнівам. Які вони вразливі у своєму невіданні!»
— Ви ні в чому мене не переконали, — заявила вона.
— Це не було метою нашої зустрічі.
— Що ж було метою?
— Перевірка, чи ти готова до випробування.
— Випробування… — Вона трохи схилила голову набік і зиркнула на нього.
— Не грай переді мною святу простоту, — промовив він. — Монео тобі розповів. А я кажу, що ти готова!
Вона спробувала ковтнути слину, тоді сказала:
— Що це за…
— Я послав по Монео, щоб він повернув тебе до Цитаделі, — перебив він. — Коли зустрінемося знову, довідаємося, з якого тіста ти насправді зліплена.
* * *
Знаєте міф про Велике сховище прянощів? Так, я теж знаю цю легенду. Одного дня мажордом переказав її мені, щоб розважити. Ця легенда розповідає, що існує сховище меланжу, гігантське сховище, як висока гора завбільшки. Воно міститься в глибині якоїсь далекої планети. Ця планета — не Арракіс. Не Дюна. Прянощі сховано там давним-давно, навіть до Першої Імперії та Космічної Гільдії. Легенда розповідає, що туди вирушив Муад’Діб, що він поселився біля сховища й досі живе завдяки йому, чекаючи. Мажордом не зрозумів, чому ця легенда так мене схвилювала.
Айдаго тремтів від злості, простуючи сірими пласкам’яними коридорами до свого помешкання в Цитаделі. Коли минав черговий пост охорони, вартівниця зірвалася, віддаючи честь. Він не відповів. Айдаго знав, що сіє серед них неспокій. Без сумнівів, усі розуміли настрій Командира. Але він не вповільнював рішучих кроків. Тяжке гупання чобіт луною відбивалося від стін.
Він досі відчував смак полуденної трапези — дивно знайому Атрідівську їжу, суміш зерен і трав, запечену довкола приправленого шматка псевдом’яса. Зазвичай їли таке паличками, запиваючи чистим цидритовим соком. Монео застав його за столом у гарнізонній їдальні: Айдаго сидів у кутку й вивчав розклад регіональних операцій, що лежав між тарілками.
Без запрошення Монео сів навпроти Дункана й відсунув розклад операцій.
— Маю послання від Бога-Імператора, — сказав він.
Суворо контрольована інтонація підказала Айдаго, що це не випадкова зустріч. Інші теж це відчули. Сторожка тиша зависла над жінками за сусідніми столами, розійшлася кімнатою.
Айдаго відклав палички.
— Слухаю.
— Ось що сказав Бог-Імператор, — промовив Монео. — «На моє нещастя, Дункан Айдаго закохався у Хві Норі. Цю помилку слід виправити».
Від гніву вуста Айдаго стислися в тонку лінію, але він мовчав.
— Ця дурість загрожує нам усім, — вів далі Монео. — Норі нарéчена Богу-Імператору.
Айдаго намагався стримати злість, але вона вилилася в словах: