Він відчув, що його охоплює страх перед нею.
— Що ти тут робиш?
— Нам слід поговорити.
— Про що?
— Дункане… — Вона похитала головою. — Про нас.
— Тебе попередили, — промовив він.
— Мені наказали відштовхнути тебе.
— Тебе послав Монео!
— Дві вартівниці, що чули тебе в їдальні, — це вони мене привели. Думають, що тобі загрожує страшна небезпека.
— І тому ти тут?
Вона легко й граційно підвелася, нагадавши йому Джессіку, бабку Лето, — той сам плавний контроль м’язів, та сама найвища краса в кожному русі.
Усвідомлення раптом шокувало його:
— Ти бене-ґессеритка…
— Ні! Вони були серед моїх учителів, але я не бене-ґессеритка.
Підозри затуманили його розум. Які союзи, які обітниці вірності насправді діють в Імперії Лето? Що може гхола знати про такі речі?
«Що змінилося, відколи я жив…»
— Я припускаю, що ти й досі просто іксіанка, — сказав він.
— Прошу, не глузуй з мене, Дункане.
— Хто ти?
— Я нарéчена наречéна Бога-Імператора.
— І ти йому вірно служитимеш!
— Так!
— Тоді нам нема про що розмовляти.
— Крім того, що існує між нами.
Він кашлянув.
— Що існує?
— Цей потяг. — Вона здійняла руку, коли він почав говорити. — Я хочу кинутися у твої обійми, знайти там любов і притулок, бо знаю, що вони там є. Ти теж цього хочеш.
Він і далі стояв нерухомо.
— Бог-Імператор забороняє!
— Але ж я тут. — Ступила два кроки до нього, сукня хвилями стікала з її тіла.
— Хві… — У нього пересохло в горлі. — Тобі краще піти.
— Розсудливіше, але не краще, — промовила вона.
— Якщо він довідається, що ти тут була…
— Не в моїх звичаях залишити тебе так. — Знову стримала його відповідь, піднявши руку. — Мене породжено й навчено лише з однією метою.
Її слова наповнили його крижаною обережністю.
— Якою метою?
— Спокусити Бога-Імператора. Ох, він це знає. Він нічого б у мені не змінив.
— Я теж ні.
Вона наблизилася на крок. Він почув молочне тепло її дихання.
— Мене надто добре зробили, — сказала вона. — Я запроєктована, щоб задовольняти Атрідів. Лето каже, що його Дункан — більший Атрід, ніж багато народжених із цим іменем.
— Лето?
— Як інакше я маю називати того, з ким візьму шлюб?
Із цими словами Хві схилилася в бік Айдаго. Наче під впливом магніту, що знайшов точку критичного притягання, вони рушили одне до одного. Хві припала щокою до його туніки, обійнявши. Айдаго притис підборіддя до її волосся, запах мускусу заполонив його чуття.
— Це божевілля, — прошепотів він.
— Так.
Він підняв її підборіддя і поцілував.
Вона щільніше притислася до нього.
Ніхто з них не сумнівався, до чого це мусить привести. Вона не опиралася, коли він підняв її та поніс до спочивальні.
Лише раз Айдаго заговорив.
— Ти не була незайманою.
— Ти теж, коханий.
— Кохана, — прошепотів він. — Кохана, кохана, кохана…
— Так… так!
У посткоїтальному вмиротворенні Хві закинула руки за голову й потяглася, обертаючись на пом’ятій постелі. Айдаго сидів спиною до неї і дивився у вікно.
— Які ще коханці в тебе були? — спитав він.
Вона напівпіднялася, спершись на лікоть.
— У мене не було інших коханців.
— Але… — Він обернувся і глянув униз, на неї.
— Коли я була підлíткою, — промовила Хві, — був один юнак, що дуже мене потребував. — Вона всміхнулася. — Після всього я дуже соромилась. Якою ж довірливою я була! Думала, що підвела людей, які на мене покладалися. Але вони довідалися і були на сьомому небі. Знаєш, гадаю, що це мене випробовували.
Айдаго насупився.
— Так було й зі мною? Я тебе потребував?
— Ні, Дункане. — Її обличчя було серйозним. — Ми дарували одне одному радість, бо саме так воно є в коханні.
— Коханні! — гірко промовив він.
— Мій дядько Малкі зазвичай казав, що кохання — це погана торговельна угода, бо не дає жодних гарантій, — промовила вона.
— Твій дядько Малкі був мудрим чоловіком.
— Він був дурнем! Кохання не потребує гарантій.
У куточках уст Айдаго затремтіла усмішка.
Вона щиро йому всміхнулася:
— Знаєш, кохання — це тоді, коли хочеш дарувати радість і не зважаєш на наслідки.
Він кивнув.
— Я думаю лише про твою безпеку.
— Ми є тим, чим ми є, — відповіла вона.
— Що ми робитимемо?
— Плекатимемо це в пам’яті, доки житимемо.
— Це звучить… так прощально.
— Так.
— Але ж ми бачитимемося щоразу…
— Як зараз — більше ніколи.
— Хві! — Він кинувся на ліжко, припав обличчям їй до грудей.