Вона погладила його по волоссю.
Приглушеним голосом сказав:
— Що як ти завагі…
— Шшш! Якщо буде дитина, то буде дитина.
Айдаго здійняв голову й глянув на неї.
— Але ж він, напевно, довідається!
— Він однаково довідається.
— Думаєш, він справді все знає?
— Не все, але це знатиме.
— Як?
— Я йому скажу.
Айдаго відсунувся від неї і сів на ліжку. У виразі його обличчя гнів змагався зі спантеличенням.
— Я мушу, — сказала вона.
— Якщо він нападе на тебе… Хві, розповідають різні історії. Ти можеш наразитися на жахливу небезпеку!
— Ні. Я теж маю потреби. Він це знає. Не завдасть шкоди жодному з нас.
— Але він…
— Він мене не знищить. Знатиме, що, скривдивши тебе, знищить мене.
— Як ти можеш одружуватися з ним?
— Любий Дункане, хіба ж ти не бачиш, що він потребує мене більше, ніж ти?
— Але ж він не може… Тобто для тебе неможливо…
— Я не матиму з Лето радості, яку ми мали з тобою. Йому це недоступно. Він зізнався мені.
— Якщо це неможливо… Якщо він тебе любить…
— Він має більші плани й більші потреби. — Вона простягла руки, стисла обидві долоні Айдаго своїми. — Я це знаю відтоді, як почала його вивчати. Потреби більші, ніж у будь-кого з нас.
— Які плани? Які потреби?
— Спитай його.
— Ти знаєш?
— Так.
— Ти хочеш сказати, що віриш у ці історії про…
— У ньому є чесність і доброта. Я знаю це завдяки власним реакціям на нього. Те, що вклали в мене мої іксіанські господарі, було, я думаю, реагентом. Цей реагент виявляє більше, ніж, як вони хотіли, я мала б знати.
— То ти йому віриш! — звинуватив її Айдаго. Намагався вирвати руку з її долонь.
— Якщо ти підеш до нього, Дункане, і…
— Він ніколи більше мене не побачить!
— Побачить.
Вона притисла його долоню до вуст, поцілувала пальці.
— Я заручник, — сказав він. — Через тебе боюся… вас обох…
— Я ніколи не думала, що буде легко служити Богу, — промовила вона. — Але не здогадувалася, що це виявиться так тяжко.
* * *
Пам’ять має для мене дивне значення, значення, яким, думаю, я можу поділитися з іншими. Мене постійно дивує, як люди ховаються від своїх предків, відгороджуючись товстим бар’єром міфів. Ох, я не очікую, що вони прагнутимуть страшної безпосередності кожного моменту життя, яку мушу відчувати я. Розумію, що можна не бажати занурюватися в мішанину з незначних предківських подробиць. Ви маєте підстави остерігатися, що ваші моменти життя можуть бути перехоплені іншими. А все-таки ці спогади мають своє значення. Ми несемо своїх предків у майбутнє, наче живу хвилю, — усі надії, радості та смутки, страждання й екзальтацію нашого минулого. Ніщо в цих спогадах не втратить повністю свого значення і впливу, доки десь існуватиме людство. Нас оточує сяйлива нескінченність, цей вічний Золотий Шлях, якому ми постійно можемо давати клятву простої, але натхненної вірності.
— Монео, я покликав тебе через те, що доповіли мені вартівниці, — сказав Лето.
Вони стояли в темряві крипти, де, як згадав Монео, були ухвалені деякі найболісніші рішення Бога-Імператора. Монео теж чув доповіді. Очікував виклику з полудня, коли ж після вечірньої трапези йому наказали прийти, мажордома охопив жах.
— Йдеться про… про Дункана, Владико?
— Звичайно, що йдеться про Дункана!
— Мені розповіли, Владико… його поведінка…
— Екстремальна поведінка, Монео?
Монео схилив голову.
— Якщо ви так кажете, Владико.
— Скільки часу потрібно, щоб тлейлаксу змогли забезпечити нас іншим?
— Вони кажуть, що в них виникли проблеми, Владико. Це може тривати цілих два роки.
— Знаєш, що розповіли мені вартівниці, Монео?
Монео затамував подих. Якщо Бог-Імператор довідався про ці останні… Ні! Навіть Рибомовок перелякала така зневага. Якби це був хтось інший, не Дункан, жінки самі взялися б за його знищення.
— Ну що, Монео?
— Мені розповіли, Владико, що він зібрав вартівниць і розпитував їх про походження. На яких планетах вони народилися? Якими були їхні батьки, їхнє дитинство?
— І йому не сподобалися відповіді.
— Він їх налякав, Владико. Дуже наполегливо вимагав.
— Наче повторюючи запитання, міг допитатися правди.
У Монео виникла слабка надія, що до цього й зводився неспокій його Владики.
— Чому Дункани завжди так роблять, Владико?
— Це їхній ранній вишкіл, вишкіл Атрідів.
— Але чим це відрізняється від…
— Атріди присвятили життя служінню людям, якими вони правили. Мірою свого правління вважали життя підвладних. Тому Дункани завжди хочуть знати, як живуть люди.