Монео труснув головою.
Лето заговорив із нескінченним смутком:
— Ти теж відійдеш. Чи всі твої справи розвіються, як пил?
Без жодного попередження, ще до того, як пролунали ці слова, тіло Лето скорчилося в конвульсійному ривку, що викинув його з повозу. Швидкість цього стрибка, страхітлива сила пронесли його на відстані кількох сантиметрів від Монео, який закричав і кинувся навтьоки через крипту.
— Монео!
Голос Лето зупинив мажордома біля входу до ліфта.
— Випробування, Монео! Я випробую Сіону завтра!
* * *
Розуміння того, хто я, відбувається в понадчасовій свідомості, що не стимулює і не вводить в оману. Я творю поле без власного «я» чи центру, поле, де навіть смерть стає лише аналогією. Не прагну результатів. Просто дозволяю існування цього поля, що не має ні мети, ні прагнень, ні досконалості, ні навіть видіння здобутків. У межах цього поля всюдисуща первинна свідомість є всім. Це світло, що пливе крізь вікна мого Всесвіту.
Сонце сходило, кидаючи сліпучі відблиски вздовж дюн. Лето відчував пісок під собою як ніжні пестощі. Однак його людські вуха, чуючи жорсткий скрегіт тяжкого тіла, посилали інші сигнали. Це був сенсорний конфлікт, який він уже навчився приймати.
Він почув позаду ходу Сіони — легкі кроки, незначне осипання піску, коли вона піднімалася до його рівня на дюні.
«Що довше я тримаюсь, то вразливішим стаю», — подумав він.
Ця думка часто з’являлася, коли Лето виходив у пустелю. Глянув угору. Чисте безхмарне небо мало темно-блакитний колір, ніколи не бачений на Дюні за давніх днів.
Що це була б за пустеля без чистого неба? Шкода, що воно не може набути сріблястого відтінку Дюни.
Іксіанські погодні сателіти стежили за цим небом, хоч не завжди так досконало, як йому хотілося. Така досконалість була машинною фантазією, що завжди збивалася під людським керівництвом. Попри це, сателіти підтримували достатньо стабільний контроль, щоб подарувати йому цього ранку пустельну непорушність. Він глибоко дихав людськими легенями й прислухався до наближення Сіони. Вона зупинилася. Знав, що милується краєвидом.
Лето відчував свою уяву як чарівника, що прикликає все, створене досі фізично. Він відчував сателіти. Чудові інструменти, що грали музику до танцю теплих і холодних повітряних мас, постійно моніторячи й регулюючи могутні вертикальні та горизонтальні потоки. Його розважала згадка про те, як іксіани вирішили, що він використає ці витончені механізми для встановлення нового різновиду гідравлічного деспотизму: не допускатиме вологи до тих, хто опирається своєму правителю, і каратиме інших страшними бурями. Як вони здивувалися б, довідавшись, що помиляються!
«Мій контроль куди тонший!»
Він почав рухатися — повільно, обережно, пливучи по піщаній поверхні, зіслизаючи з дюни, ні разу не озирнувшись на тонку голку своєї вежі, знаючи, що вона зникне в мареві денної спеки.
Сіона йшла слідом за ним з незвичною слухняністю. Сумніви зробили своє. Вона прочитала викрадені журнали. Вислухала напучування батька. Зараз вона не знала, що думати.
— Що це за випробування? — питала вона Монео. — Що він робитиме?
— Він ніколи не повторюється.
— Як він випробовував тебе?
— З тобою буде інакше. Я лише зіб’ю тебе з пантелику, розповівши про свій досвід.
Лето таємно підслуховував, як Монео готував доньку, вдягаючи її в автентичний фрименський дистикост із темною накидкою зверху, правильно припасовуючи помпоп’яти. Монео не забув.
Підрегульовуючи її взуття, Монео глянув угору:
— Прийде Черв. Це все, що я можу тобі сказати. Мусиш знайти спосіб жити в присутності Черва.
Тоді підвівся, пояснюючи їй дію дистикоста, те, як він відновлює воду тіла. Змусив витягти трубку з водокишені та відсмоктати, а тоді знову запечатати трубку.
— Будеш з ним сама в пустелі, — сказав Монео. — Коли ти в пустелі, Шай-Хулуд завжди поблизу.
— Що як я відмовлюся піти? — спитала вона.
— Ти підеш… але можеш не повернутися.
Доки тривала ця розмова, що відбувалася на наземному рівні Малої Цитаделі, Лето чекав у своєму орлиному гнізді. Дізнавшись, що Сіона готова, він спустився вниз, дрейфуючи в передсвітанковій темряві на силових підвісках свого повозу. Повіз дістався землі після виходу Монео й Сіони. Монео пішов рівним майданчиком до свого ’топтера й відлетів, зашелестівши крилами, а Лето тим часом змусив Сіону перевірити, що вхід до покоїв наземного рівня запечатано, а потім глянув угору, на неймовірну висоту вежі.