— Єдиним виходом звідси є дорога через Сар’єр, — сказав він.
Тоді повів її від вежі, навіть не наказуючи йти, покладаючись на її здоровий глузд, цікавість і сумніви.
Плавно просуваючись, Лето спустився схилом дюни до відкритої частини скельної підземної породи, тоді піднявся вгору черговим пологим піщаним схилом, прокладаючи так стежку для Сіони. Фримени називали такі відтиснуті сліди «Божим даром утомленим». Рухався повільно, даючи Сіоні достатньо часу, аби розпізнати, що це його домен, його природне середовище.
Піднявся на ще одну дюну й обернувся, щоб простежити за її рухами. Вона трималася прокладеної ним стежки й зупинилася, лише діставшись вершини. Кинула погляд на його обличчя, тоді покрутилася, озираючись довкола, щоб вивчити горизонт. Він відчув, як різко вона вдихнула. Спекотний серпанок закрив вершину вежі. Цоколь здавався далеким виходом породи на поверхню.
— Так воно було, — сказав він.
Знав: у пустелі таїлося щось таке, що промовляло до вічної душі людей, у жилах яких текла фрименська кров. Він обрав це місце, бо дюна була трохи вища за інші, пустеля з її вершини справляла особливо сильне враження.
— Добре придивись, — промовив він і сповз другим схилом дюни, щоб своїм величезним тілом не загороджувати їй краєвиду.
Сіона ще раз обернулася, роздивляючись довкруги.
Лето знав, яке глибинне враження викликало в ній побачене. Крім того незначного, розмитого знаку цоколя вежі, не було найменшого підйому горизонту — рівнина, всюди пласка рівнина. Жодних рослин, жодних рухів живих істот. З її точки огляду було приблизно вісім кілометрів до лінії обрію. Усе за цією лінією приховувала кривизна планети.
Лето заговорив з місця, де він зупинився, під самою вершиною дюни.
— Це справжній Сар’єр. Пізнаєш його, лише перемірявши власними ногами. Це все, що зосталося від бахр беля ма.
— Океану без води, — прошепотіла вона.
Знову обернулась і пильно оглянула горизонт.
Не було вітру, а Лето знав, що без вітру тиша пожирає людську душу. Сіона відчувала втрату всіх звичних їй точок відліку. Вона опинилася в небезпечному просторі.
Лето глянув на чергову дюну. Просуваючись у цьому напрямку, вони дістануться низької лінії пагорбів, що колись були горами, а тепер стерлися, звівшись на купи шлаку та щебеню. Він далі тихо спочивав, дозволяючи тиші працювати замість нього. Приємно було уявити, що такі дюни тяглися, як колись, без кінця, по всій планеті. Але навіть ці нечисленні надми виродилися. Відколи на Дюні не стало справжніх коріолісових бур, Сар’єр не бачив нічого сильнішого за різкі бризи й час від часу теплові вихори, що мали тільки місцевий ефект.
Один з таких маленьких «чортових вітрів» танцював між ними й південним горизонтом, якраз посередині. Сіона провела його очима. Тоді зненацька спитала:
— Ви маєте особисту релігію?
Лето певний час обмірковував свою відповідь. Його завжди дивувало, як пустеля викликає релігійні думки.
— Ти смієш питати, чи маю я особисту релігію? — владно промовив Лето.
Не виявляючи зовнішніх ознак страху, хоч, як він знав, відчуваючи його, Сіона обернулась і глянула вниз, на нього. Відвага завжди була характерною рисою Атрідів, згадав він.
Коли вона не відповіла, Лето сказав:
— Ти, безперечно, Атрідка.
— Це ваша відповідь? — спитала вона.
— Що ти насправді хочеш знати, Сіоно?
— У що ви вірите!
— Хо! Питаєш про мою віру. Ну що ж, гаразд. Я вірю, що ніщо не може постати з нічого без божественного втручання.
Його відповідь заскочила її зненацька.
— Як це…
— Natura non facit saltus, — сказав він.
Вона труснула головою, не розуміючи фрази древньою мовою, що злетіла з його вуст.
— Природа не робить стрибків, — додав Лето.
— Що це була за мова? — спитала вона.
— Мова, якою вже ніхто не розмовляє в цілому Всесвіті.
— То навіщо ж ви її вжили?
— Щоб підштовхнути твої древні пам’яті.
— Я таких не маю! Мушу тільки знати, навіщо ви мене сюди привели.
— Щоб відкрити тобі смак минулого. Спускайся сюди й вилазь мені на спину.
Вона спершу вагалася, потім, зрозумівши даремність заперечень, з’їхала з дюни й вибралася йому на спину.
Лето чекав, коли вона стане на ньому навколішки. Це було не так, як за давніх часів. Вона не мала гаків Творця і не могла стояти в нього на спині. Він злегка підняв передні сегменти над поверхнею.
— Навіщо я це роблю? — спитала вона.
З її тону Лето зрозумів, що вона почувається ні в сих ні в тих.
— Я хочу, щоб ти відчула, як наш народ гордо рухався по цій країні, сидячи високо на спині гігантських піщаних хробаків.