— Чи можливо, що ми взаємозалежні? — спитав він.
Вона неохоче відповіла:
— Я не знаю, як тут вижити.
— А я знаю?
Вона кивнула.
— То чого я маю ділитися з тобою таким дорогоцінним знанням?
Вона знизала плечима — жалібний жест, який його зворушив. Як швидко пустеля зламала її дотеперішню горду позу!
— Я поділюся з тобою знанням, — сказав він. — А ти мусиш знайти щось цінне, чим могла б поділитися зі мною.
Вона пробігла поглядом уздовж його тіла, зупинившись на мить на плавниках, що були колись ногами й стопами, тоді повернулася до обличчя.
— Угода, укладена під загрозою, — це не угода, — сказала вона.
— Я нічого не пропоную тобі насилу.
— Є багато видів насилля.
— І я забрав тебе сюди, де ти можеш померти?
— А хіба я могла вибирати?
— Тяжко народитися Атрідом, — промовив він. — Повір мені, я знаю.
— Ви не мусите це робити так, — сказала вона.
— І тут ти помиляєшся.
Він відвернувся від неї і звивистою синусоїдою рушив униз із дюни. Чув, як вона ковзається і спотикається, йдучи слідом. Лето зупинився в тіні дюни.
— Перечекаємо тут день, — сказав він. — Ідучи вночі, використовуєш менше води.
* * *
Одним із найстрашніших слів будь-якої мови є слово «солдат». Синоніми проходять парадом крізь нашу історію: йогахні, жовнір, гусар, карібу, козак, деранзіф, легіонер, сардаукар, рибомовка. Я знаю їх усі. Вони вишикувалися рядами в моїй пам’яті, аби нагадувати мені: завжди переконайся, що маєш на своєму боці армію.
Нарешті Айдаго знайшов Монео в довгому підземному коридорі, що сполучав східний і західний комплекси Цитаделі. Уже дві години, від самого світанку, Айдаго кружляв по Цитаделі, шукаючи мажордома, і от він, у глибині коридору, розмовляє з кимось схованим за дверним проходом. Але навіть із такої відстані Монео легко було взпізнати за поставою і незмінно білим одностроєм.
Пласкам’яні стіни коридору мали тут бурштинову барву, здіймалися на висоту п’ятдесяти метрів і були освітлені лампострічками, увімкненими на денні години. Холодне свіже повітря проходило в ці глибини завдяки простому пристрою — вітрякам, що вільно помахували крилами, стоячи, немов гігантські виряджені фігури, на розміщених по периметру вежах. Зараз, коли сонце нагріло піски, усі крила скерувалися на північ, щоб холодне повітря вливалося в Сар’єр. Ідучи, Айдаго відчував легенький вітерець із запахом кременю.
Дункан знав, що` повинен символізувати цей коридор. Він справді мав певні риси стародавньої фрименської січі. Коридор був широким, достатньо просторим, щоб помістити повіз Лето. Склепіння стелі здавалося кам’яним. Але подвійні лампострічки не пасували сюди. До приїзду в Цитадель Айдаго ніколи не бачив лампострічок; за його часів вони вважалися непрактичними, вимагали забагато енергії, їхнє обслуговування обходилося надто дорого. Світлокулі були простішими, і їх легше було міняти. Та він уже встиг зрозуміти, що мало які речі Лето вважає непрактичними.
«Чого хоче Лето, те хтось забезпечує».
Коли Айдаго йшов у глибину коридору до Монео, ця думка викликала в нього зловісне почуття.
Уздовж коридору на січовий лад тяглися малі кімнати без дверей, лише тонкі завіси з червонувато-бурої тканини, що погойдувалися на вітрі. Айдаго знав, що це здебільшого помешкання молодших Рибомовок. Пізнав залу для зборів, по сусідству з нею — кімнати для переховування зброї, кухню, їдальню, сховища для різних ужиткових предметів. Побачив дещо інше, не надто приховане за завісами, те, що ще дужче розпалило його гнів.
Коли Айдаго наблизився, Монео обернувся. Жінка, з якою він розмовляв, відступила й опустила завісу, але Айдаго встиг розгледіти немолоде обличчя з владним виразом людини, звичної роздавати команди. Айдаго не розпізнав цієї командирки.
Монео кивнув, коли Айдаго зупинився за два кроки від нього.
— Вартівниці передали, що ти мене шукав, — сказав Монео.
— Де він, Монео?
— Де хто?
Монео окинув поглядом постать Айдаго знизу вгору й згори вниз, зауваживши його старомодний Атрідівський однострій, чорний із червоним яструбом на грудях, високі чоботи начищені до блиску. Цей чоловік мав ритуальний вигляд.
Айдаго неглибоко вдихнув і промовив крізь зціплені зуби:
— Не починай зі мною цієї гри!
Монео відвів очі від ножа, схованого в піхвах при поясі Айдаго. Скидався на музейний екземпляр з руків’ям, садженим самоцвітами. Де Айдаго його знайшов?
— Якщо ти маєш на увазі Бога-Імператора… — сказав Монео.