— Де?
Монео зберіг лагідність голосу.
— Чому ти так уперто шукаєш смерті?
— Мені сказали, що ти був із ним.
— Це було раніше.
— Я знайду його, Монео!
— Не зараз.
Айдаго поклав руку на ножа.
— Я мушу вдатися до сили, щоб ти почав говорити?
— Я б тобі цього не радив.
— Де… він?
— Якщо ти так наполягаєш, він із Сіоною в пустелі.
— З твоєю дочкою?
— Є якась інша Сіона?
— Що вони роблять?
— Вона проходить випробування.
— Коли повернуться?
Монео знизав плечима, тоді спитав:
— Звідки цей недоречний гнів, Дункане?
— Що це за випробування твоєї…
— Я не знаю. Чого ти такий роздратований?
— Мене нудить від цього місця! Від цих Рибомовок! — Відвернув голову й сплюнув.
Монео оглянув коридор позаду Айдаго, згадав, як той до нього наблизився. Знаючи Дунканів, нескладно було здогадатися, що викликало в нього гнів.
— Дункане, — сказав Монео, — цілком нормально, що в підлітковому віці жінки, так само, як і чоловіки, відчувають фізичний потяг до осіб їхньої статі. Більшість із них переростає це.
— Це слід викоренити!
— Але ж це частка нашого спадку.
— Викоренити! І це не…
— Ох, заспокойся. Якщо ти спробуєш це придушити, то лише посилиш.
Айдаго люто глянув на нього.
— А ти кажеш, наче не знаєш, що діється з твоєю рідною донькою!
— Сіона проходить випробування, я ж тобі казав.
— Але що це має означати?
Монео затулив очі долонями й зітхнув. Опустив руки, питаючи себе, як він терпить цього дурного, небезпечного, древнього чоловіка.
— Це означає, що вона може там померти.
Це застало Айдаго зненацька, його гнів частково розвіявся.
— Як ти дозволив…
— Дозволив? Думаєш, я мав вибір?
— Кожна людина має вибір!
На вустах Монео з’явилася гірка посмішка.
— Як це сталося, що ти куди дурніший, ніж інші Дункани?
— Інші Дункани! — сказав Айдаго. — Як померли ці інші, Монео?
— Як усі ми помираємо. Вийшли за межі свого часу.
— Ти брешеш, — процідив Айдаго крізь зціплені зуби, кісточки пальців, стиснутих на руків’ї ножа, побіліли.
Усе ще зберігаючи спокійний тон, Монео відповів:
— Як знаєш. Є межі того, що можу витримати навіть я, особливо зараз.
— Це місце прогнило! — вибухнув Айдаго й окинув поглядом коридор. — Є речі, з якими я ніколи не змирюся!
Монео вдивлявся в порожній коридор, нічого не бачачи.
— Ти мусиш подорослішати, Айдаго. Мусиш.
Рука Айдаго, стиснута на ножі, напружилася.
— А що це означає?
— Це часи вразливості. Усе, що його дратує, усе… слід відвернути.
Айдаго ледь стримував себе від насилля, його гнів не переходив усі межі лише через якусь дивну рису в поведінці Монео. Однак були промовлені слова, які годі пропустити повз вуха.
— Я не якийсь клятий недоросток, якого ти можеш…
— Дункане! — То був найгучніший звук, який Айдаго будь-коли чув від Монео з його лагідними манерами. Несподіванка стримала руку Айдаго, а Монео тим часом продовжував:
— Якщо твоє тіло прагне зрілості, але щось затримує його в підлітковому віці, розвивається огидна поведінка. Заспокойся.
— Чи… ти… звинувачуєш… мене… в…
— Ні! — Монео жестом вказав на коридор. — О, я знаю, що ти побачив там, позаду, але це…
— Дві жінки в пристрасному поцілунку! Думаєш, це не…
— Це не має особливого значення. Юність багатьма шляхами відкриває свій потенціал.
Айдаго, погойдуючись на пальцях ніг, ледь стримувався, щоб не вибухнути.
— Я радий, що міг краще тебе вивчити, Монео.
— То й добре, бо я вивчав тебе кілька разів.
Монео стежив за ефектом своїх слів, за тим, як вони обкрутилися довкола Айдаго, зв’язавши його. Гхоли ніколи не могли уникнути зачарованості іншими — їхніми попередниками.
Айдаго заговорив хрипким шепотом:
— І що ж ти вивчив?
— Ти навчив мене багатьох цінних речей, — сказав Монео. — Ми всі намагаємося розвиватись, але якщо нас щось блокує, то можемо переносити наш потенціал у шукання або завдавання болю. Підлітковий вік особливо вразливий до цього.
Айдаго схилився ближче до Монео.
— Я кажу про секс!
— Звичайно, що так.
— Ти звинувачуєш мене в підліткових…
— Усе правильно.
— Я мав би перерізати тобі…
— Ох, замовкни!
Монео не мав навичок Бене Ґессерит контролювати Голосом, але він усе своє життя віддавав накази. Якась частка Айдаго у відповідь змогла лише підкоритися.
— Вибач, — сказав Монео. — Але я сьогодні неуважний, бо моя єдина дочка… — Не договорив і знизав плечима.