— Я не певен щодо моїх рук, але скажу тобі, Дункане: я певен щодо рук тих, хто відійшов переді мною. Я їх знаю.
Айдаго відвернувся від Лето.
«Який захопливий, украй людський жест, — подумав Лето. — Відкидання водночас із визнанням власної вразливості».
Лето заговорив у спину Айдаго.
— Ти слушно опираєшся тому, що я використовую людей без їхнього відома та згоди.
Айдаго напівобернувся до Лето, тоді повернув голову, дивлячись на обличчя в каптурі оболонки, схилився, заглянув у цілковито сині очі.
«Він мене вивчає, — подумав Лето, — але може проаналізувати лише моє обличчя».
Атріди навчили своїх людей розпізнавати найтонші сигнали обличчя й тіла, і Айдаго добре оволодів цим умінням. Однак можна було розгледіти, як його накриває розуміння: те, що відбувається тут, вище рівня його здібностей.
Айдаго кашлянув.
— Яка річ найгірша з того, про що ти мене попросиш?
«Як типово для Дунканів!» — подумав Лето. Цей теж класичний. Айдаго присягає на вірність Атрідові, хоронителеві присяги, даючи водночас сигнал, що не переступить власних меж моральності.
— Я попрошу охороняти мене всіма необхідними засобами й зберігати мою таємницю.
— Яку таємницю?
— Що я вразливий.
— Що ти не Бог?
— У цьому сенсі не до кінця.
— Твої Рибомовки розповідали мені про бунтівників.
— Вони існують.
— Чому?
— Вони молоді, і я не переконав їх, що мій шлях кращий. Дуже складно переконати молодих у будь-чому. Вони вже народилися всезнайками.
— Ніколи не чув, щоб хтось з Атрідів глузував так із молодих.
— Можливо, тому, що я значно старший — старістю, помноженою на старість. А моє завдання стає все тяжчим із кожним поколінням.
— Яке твоє завдання?
— Якщо ми йтимемо поруч, із часом ти зрозумієш.
— А що станеться, якщо я тебе підведу? Твої жінки мене знищать?
— Я намагаюся не обтяжувати Рибомовок почуттям провини.
— Зате обтяжуватимеш мене?
— Якщо ти погодишся.
— Якщо я виявлю, що ти гірший за Харконненів, обернуся проти тебе.
«Як типово для Дунканів. Міряють усе зло, порівнюючи його з Харконненами. Як мало вони знають про зло».
— Барон пожер цілі планети, Дункане. Що може бути гіршим? — сказав Лето.
— Пожирання Імперії.
— Я вагітний моєю Імперією. Помру, народжуючи її.
— Якби я міг у це повірити…
— Ти командуватимеш моєю Вартою?
— Чому я?
— Ти найкращий.
— Уявляю, яка це небезпечна робота. Як померли мої попередники? Виконуючи ці небезпечні обов’язки?
— Деякі з них.
— Я хотів би мати пам’яті тих, інших!
— Ти не міг би їх мати, зоставшись при цьому справжнім собою.
— Усе-таки я хотів би знати.
— Знатимеш.
— То Атріди досі потребують гострого ножа?
— Ми маємо роботу, яку може виконати лише Дункан Айдаго.
— Ти кажеш… ми… — Айдаго ковтнув слину, глянув на двері, тоді на обличчя Лето.
Лето сказав так, як сказав би Муад’Діб, але все ще власним голосом.
— Коли ми востаннє разом піднімалися до січі Табр, ти був вірним мені, а я тобі. Насправді ніщо не змінилося.
— То був твій батько.
— То був я! — Голос Муад’Діба, видобутий із огрому Лето, завжди шокував гхол.
Айдаго прошепотів:
— Ви всі… у цьому одному… тілі… — Урвав.
Лето промовчав. Це був вирішальний момент.
Згодом Айдаго дозволив собі знамениту посмішку «нехай-йому-чорт».
— Тоді я звернуся до Лето першого й Пола — тих, що знають мене найкраще. Використайте мене добре, бо я вас любив.
Лето заплющив очі. Ці слова завжди завдавали йому болю. Знав, що любов — те, від чого він найменше може захиститися.
Монео, який прислухався до розмови, вирушив на порятунок. Увійшов і сказав:
— Владико, мені забрати Дункана Айдаго до вартівниць, якими він командуватиме?
— Так. — Це єдине слово, на яке спромігся Лето.
Монео взяв Айдаго за руку й повів його.
«Добрий Монео, — подумав Лето. — Такий добрий. Так добре мене знає, але я втрачаю надію, що він колись мене зрозуміє».
* * *
Я знаю зло своїх предків, оскільки я є ними. Рівновага вкрай хистка. Знаю: мало хто із вас, тих, що читали мої слова, так думали про своїх предків. Вам не спадало на думку, що ваші предки — це ті, хто вижив, і що виживання інколи вимагало жорстоких рішень, різновиду бездумної брутальності, яку з великими труднощами придушує цивілізоване людство. Яку ціну ви сплатите за це придушування? Приймете власне вимирання?
Одягаючись у перший ранок командування Рибомовками, Айдаго намагався струсити з себе нічний кошмар. Він двічі прокидався від нього й щоразу виходив на балкон глянути на зорі, а сон далі ревів йому в голові.