Мовчанка затяглася. Монео кашлянув і сказав:
— Безмір того, що відомо пам’ятям Владики Лето, стримує також і мій язик.
— Він з нами щирий? — спитав Айдаго.
— Я йому вірю.
— Але ж він робить стільки… Маю на увазі його розплідну програму. Відколи вона триває?
— Від самого початку. Від дня, коли він відібрав її у Бене Ґессерит.
— Чого він хоче нею досягти?
— Хотів би я знати.
— Але ж ви…
— Атрід і його головний помічник, так.
— Ви не переконали мене, що жіноча армія найкраща.
— Вони продовжують рід.
Нарешті роздратування та гнів Айдаго могли вилитися на щось конкретне.
— То саме цим я займався з ними першої ночі? Розплодом?
— Можливо. Рибомовки не оберігаються від вагітності.
— Хай йому грець! Я не якась тварина, що може переходити з одного табуна до іншого, як… як…
— Як огир?
— Так!
— Але Владика Лето не хоче наслідувати приклад тлейлаксу, вдаючись до генної хірургії та штучного запліднення.
— Що спільного у тлейлаксу з…
— Вони — це предметний урок. Навіть я це бачу. Їхні лицепляси — безплідні гібриди, ближчі до колоніальних організмів, ніж до людей.
— Чи інші… я… чи хтось із них був плідником?
— Деякі. У вас є потомки.
— Хто?
— Я один із них.
Айдаго заглянув Монео в очі, раптом заблукавши в плутанині зв’язків. «Це годі зрозуміти, — вирішив він. — Монео, очевидно, старший за… Але я…» Хто з них насправді старший? Хто тут предок, а хто потомок?
— Час від часу я й сам маю з цим проблему, — сказав Монео. — Якщо це допоможе, Владика Лето запевнив мене, що ви не є моїм потомком у звичайному значенні слова. Але можете стати батьком деяких моїх потомків.
Айдаго вражено хитнув головою.
— Інколи я думаю, що тільки Бог-Імператор може розібратися у цьому всьому, — промовив Монео.
— Це інша річ! — відповів Айдаго. — Це боже ремесло.
— Владика Лето каже, що він створив святу непристойність.
Це була не та відповідь, якої чекав Айдаго. «А чого я сподівався? Захисту Владики Лето?»
— Свята непристойність, — повторив Монео. Слова скочувалися йому з язика з дивно радісним присмаком.
Айдаго пильно втупився в Монео. «Він ненавидить свого Бога-Імператора! Ні… він його боїться. Але хіба ж ми не завжди ненавидимо того, кого боїмося?»
— Ви в нього вірите? — запитав Айдаго.
— Маєте на увазі, чи поділяю я загальну релігію?
— Ні! Чи вірить він сам?
— Думаю, що так.
— Чому? Чому ви так вважаєте?
— Бо він каже, що не хоче творити нових лицеплясів. Він наполягає, щоб його людське стадо, паруючись, розмножувалося так, як це відбувалося завжди.
— Що, у біса, воно має з цим спільного?
— Ви спитали мене, у що він вірить. Думаю, він вірить у випадок. Думаю, це його бог.
— Це марновірство!
— Зважаючи на обставини Імперії, дуже відважне марновірство.
Айдаго зиркнув на Монео.
— Ви кляті Атріди, — пробурмотів він. — Ви відважитеся на все!
Монео зауважив у голосі Айдаго неприязнь, змішану із захопленням.
«Дункани завжди так починають».
* * *
Яка найглибша різниця між нами — між вами і мною? Ви вже це знаєте. Це предківські пам’яті. Мої приходять до мене в повному сяйві свідомості. Ваші працюють у темряві, нишком. Дехто називає це інстинктом або фатумом. Пам’яті прикладають до кожного з нас свій важіль — до того, що ми думаємо й що робимо. Вважаєте, що ви непідвладні таким впливам? А я Галілей. Стою тут і кажу вам: «А все-таки вона рухається». Те, що рухається, може виявляти свою силу так, як досі не сміла протистояти жодна смертна сила. Я тут, щоб посміти.
— Дитиною вона підглядала за мною, пам’ятаєш? Коли Сіона думала, що я не бачу, стежила за мною, як пустельний яструб, що кружляє над схованкою своєї здобичі. Ти сам про це згадував.
Кажучи це, Лето на чверть оберту повернув своє тіло на повозі. Через це обличчя під каптуром оболонки наблизилося до Монео, який підтюпцем трюхав поруч із повозом.
Світанок ледь здійнявся над пустельною дорогою, що бігла по високому насипному валу від Цитаделі в Сар’єрі до Фестивального Міста. Дорога з пустелі була прямою, як пучок лазерних променів, тоді діставалася пункту, де вигиналася широкою кривою і занурювалася в тераси каньйонів, перш ніж перетнути річку Айдаго. Повітря було сповнене густого туману від річки, що, гуркочучи здалеку, котила бурхливі води. Однак Лето розгорнув бульбашкове покривало, яке щільно затуляло перед його повозу. Через вологу його «я-черв» покривалося сиротами від неясного неспокою, але в тумані він відчував солодкий запах пустельної рослинності, що тішив його людські ніздрі. Він наказав кортежеві зупинитися.