— Чому ми зупиняємось, Владико? — спитав Монео.
Лето не відповів. Повіз затріщав, коли він вигнув своє тілище вгору дугоподібною кривою, здійнявши обличчя так, аби глянути крізь Заборонений Ліс на Море Кайнса, що виблискувало сріблом далеко праворуч. Тоді обернувся ліворуч — і от вони, рештки Оборонної Стіни, хвиляста низька тінь у ранковому світлі. Тут вал піднято майже на дві тисячі метрів, щоб оточити Сар’єр і обмежити доступ туди вологого повітря. Зі своєї зверхньої позиції Лето міг розгледіти далеку ущелину, де з його наказу збудували Фестивальне Місто Онн.
— Через мою примху, — сказав Лето.
— Чи не слід нам перейти міст, перш ніж відпочити?
— Я не відпочиваю.
Лето дивився вперед. Після серії підйомів і спусків, помітних звідси лише як звивисті тіні, висока дорога перетинала річку ельфійським мостом, здіймалася на буферний вал, а тоді спускалася вниз, до міста, що звідси здавалося низкою блискучих шпилів.
— Дункан здається пригніченим, — сказав Лето. — Ти мав із ним довгу розмову?
— Точно як ви наказали, Владико.
— Що ж, минуло всього чотири дні, — промовив Лето. — Часто їм потрібно більше, щоб оговтатися.
— Він був зайнятий вашою Вартою, Владико. Останнього вечора затримався допізна.
— Дункани не люблять пересуватися по відкритій поверхні. Вони думають про речі, що можуть бути використані для нападу на нас.
— Я знаю, Владико.
Лето обернувся і глянув на Монео. Мажордом накинув зелений плащ поверх білого однострою. Він стояв біля розгорнутого бульбашкового покривала, точнісінько там, де зобов’язаний був стояти під час цих екскурсій.
— Ти дуже сумлінний, Монео, — сказав Лето.
— Дякую, Владико.
Вартівниці та придворні трималися на шанобливій відстані за повозом. Більшість із них намагалася навіть уникнути такої віддалі, з якої можна було почути розмову Лето з Монео. Не те що Айдаго. Він розставив вартівниць-Рибомовок обабіч Королівської Дороги, наказавши їм розосередитись. А сам стояв, вдивляючись у повіз. Айдаго мав на собі чорний однострій з білою облямівкою. За словами Монео, це дарунок Рибомовок.
— Вони дуже його вподобали. Він добре робить свою справу.
— Що саме він робить, Монео?
— Як же, охороняє вашу персону, Владико.
Жінки Варти носили обтислі зелені однострої з червоним Атрідівським яструбом ліворуч на грудях.
— Вони дуже пильно стежать за ним, — сказав Лето.
— Так. Він учить їх подавати сигнали руками. Каже, що це Атрідівський звичай.
— Це, звичайно, правильно. Думаю, чому попередній цього не робив?
— Владико, я не знаю…
— Я пожартував, Монео. Попередній Дункан не відчував загрози, доки не стало надто пізно. А цей прийняв наші пояснення?
— Як мені доповіли, Владико. Він добре розпочав свою службу.
— Чому він носить тільки ножа в піхвах за поясом?
— Жінки запевнили його, що лише ті, хто пройшов спеціальний вишкіл, можуть мати лазеростріли.
— Твої перестороги безпідставні, Монео. Скажи жінкам, що його ще довго не слід боятися.
— Як накаже мій Владика.
Лето знав, що новий Командир Варти не тішиться з товариства придворних. Він стояв осторонь від них. Як йому відомо, більшість придворних була державними урядовцями. Вирядилися у свої найблискучіші та найрозкішніші шати спеціально для того дня, коли могли парадувати в повноті влади у присутності Бога-Імператора. Лето знав, якими ідіотськими могли видаватися Айдаго ці придворні. Проте Лето пам’ятав ще дурніші оздоби й вирішив, що сьогоднішня демонстрація загалом не найгірша.
— Ти представив його Сіоні? — спитав Лето.
Від згадки про Сіону Монео похмуро насупив брови.
— Заспокойся, — сказав Лето. — Навіть коли вона шпигувала за мною, я її любив.
— Я відчуваю в ній небезпеку, Владико. Здається, що інколи вона читає мої найтаємніші думки.
— Мудре дитя знає свого батька.
— Я не жартую, Владико.
— Так, я це бачу. Ти зауважив, що Дункан стає дедалі нетерплячішим?
— Вони розвідали дорогу майже до мосту, — промовив Монео.
— І щось там знайшли?
— Те саме, що і я, — нових музейних фрименів.
— Чергова петиція?
— Не гнівайтеся, Владико.