Лето ще раз глянув уперед. Необхідність виставлятися на відкритому просторі, довга статечна подорож за всіма ритуальними вимогами, потрібними, щоб привернути до себе Рибомовок, — це все непокоїло Лето. І ось, чергова петиція!
Айдаго рушив уперед і зупинився просто біля Монео.
У рухах Айдаго відчувалася якась загроза. «Вочевидь, не так швидко», — подумав Лето.
— Чому ми зупинилися, мілорде? — спитав Айдаго.
— Я часто тут зупиняюся, — відповів Лето.
Це була правда. Він обернувся і глянув на ельфійський міст. Дорога, звиваючись, бігла вниз, із висот каньйону до Забороненого Лісу, а тоді крізь поля над рікою. Лето часто зупинявся тут, щоб помилуватися сходом сонця. Хоча було щось у цьому ранку, у сонці, яке висвітлювало знайому перспективу… і це щось розворушило давні спогади.
За лісом тяглися поля Королівських Плантацій, і сонце, піднявшись над далеким вигином землі, кинуло золото свого проміння на хвилі збіжжя. Зерно нагадало Лето пісок дюн-надм, що гуляли колись цими полями.
«І знову гулятимуть».
Зерно не було достеменно таким, як яскравий кременевий бурштин тої пустелі, що закарбувалася в його пам’яті. Лето озирнувся на оточений скелями простір Сар’єру, його святині з минулого. Кольори значно відрізнялися. Попри те, ще раз глянувши на Фестивальне Місто, він відчув біль там, де його численні серця повільно перетворювалися на щось глибоко чуже.
«Чим особливий цей ранок, що змусив мене думати про свою втрачену людськість?» — питав себе Лето.
Лето знав, що з усіх учасників Королівського паломництва, які оглядали цю звичну сцену колоскових полів і лісів, лише він один досі подумки називав цей буйний пейзаж «бахр беля ма» — океан без води.
— Дункане, — сказав Лето. — Бачиш там, убік міста? Це була Танзеруфт.
— Жахлива Земля? — Айдаго швидко зиркнув у напрямку Онна. Різко повернувся поглядом до Лето, видавши цим своє здивування.
— Бахр беля ма, — сказав Лето. — Вона вже понад три тисячі років покрита килимом рослин. З усіх, що нині живуть на Арракісі, лише ми двоє бачили первісну пустелю.
Айдаго знову глянув на Онн.
— А де Оборонна Стіна? — спитав він.
— Муад’Дібова Ущелина саме там, точнісінько там, де ми збудували Місто.
— Ця лінія невисоких пагорбів була Оборонною Стіною? Що з нею сталося?
— Ти стоїш на ній.
Айдаго глянув угору на Лето, тоді вниз на дорогу й усе довкола.
— Владико, рухаємося далі? — спитав Монео.
«Монео зі своїм внутрішнім годинником пужалном заганяє нас до служби», — подумав Лето. Слід побачитися з важливими гістьми, є й інші поважні справи. Час тиснув на нього. Йому не подобалося, коли Бог-Імператор розмовляв із Дунканами про старі часи.
Зненацька Лето усвідомив, що цього разу він зробив довшу зупинку, ніж будь-коли раніше. Придворні й вартівниці змерзли після ранкового бігу. Дехто вибирав одяг радше для показу, ніж для захисту.
«З іншого боку, — подумав Лето, — можливо, показ є формою захисту».
— Тут були дюни, — сказав Айдаго.
— Тяглися на тисячі кілометрів, — погодився Лето.
Думки Монео каламутилися. Він уже звик до задумливих настроїв Бога-Імператора, але сьогодні до них додався смуток. Можливо, через останню смерть Дункана. Інколи, занурившись у смуток, Лето видавав важливу інформацію. Ніхто не ставив під питання настроїв чи примх Бога-Імператора, але іноді ними можна було скористатися.
«Сіона мусить стерегтися, — подумав Монео. — Якби ж ця молода безумиця послухала мене!»
Вона була значно більшою бунтівницею, ніж він. Куди більшою. Лето уговкав свого Монео, відкрив йому очі на Золотий Шлях і сумлінну службу, для якої його вирощено, але методи, застосовані з Монео, не спрацювали б із Сіоною. Спостерігаючи за цим, Монео вивчив багато чого з власного вишколу, речей, про які раніше не підозрював.
— Я не бачу жодних прикмет на місцевості, — казав тим часом Айдаго.
— Отам, — промовив Лето, показуючи. — Де закінчується ліс. Там була дорога до Розколеної Скелі.
Монео не чув їхніх голосів. «Це найвище захоплення Богом-Імператором урешті-решт привело мене до його ніг». Лето ніколи не переставав дивувати й чарувати. Його поведінку годі було достовірно передбачити. Монео глянув на профіль Бога-Імператора. «Ким він став?»
На початку служби, у межах своїх тодішніх обов’язків, Монео вивчав приватні записи Цитаделі, історичні звіти про хід трансформації Лето. Однак симбіоз із піщаною фореллю зостався таємницею, яку не могли розвіяти навіть слова Лето. Якщо вірити звітам, форелева шкіра робила його тіло майже невразливим до впливу часу й насилля. Ребриста серцевина великого тіла може поглинати навіть вогненні спалахи з лазеростріла!