Монео спіткнувся і ледь утримався на ногах.
— Їх поінформовано, Владико.
Зміна розкладу була нелегкою справою, проте Монео навчився передбачати раптові зміни під час Фестивалю. Завжди мав напоготові плани на крайній випадок.
— Вони далі добиваються права тримати постійне Посольство на Арракісі? — спитав Лето.
— Так, Владико. Я дав їм звичну відповідь.
— Було б достатньо простого «ні», — сказав Лето. — Їм навіть не треба нагадувати, що мені огидні їхні релігійні претензії.
— Так, Владико.
Монео тримався на визначеній приписами відстані від повозу Лето. Цього ранку Черв був дуже близько — Монео добре бачив тілесні сигнали. Без сумніву, це все волога в повітрі. Вона, схоже, завжди витягала Черва на поверхню.
— Релігія весь час веде до риторичного деспотизму, — промовив Лето. — До Бене Ґессерит найкращими в цьому були єзуїти.
— Єзуїти, Владико?
— Ти, мабуть, натрапляв на них в історичних творах?
— Я не певний, Владико. Коли вони жили?
— Це неважливо. Можна довідатися про риторичний деспотизм, вивчаючи Бене Ґессерит. Звичайно, вони не починали з того, щоб дурити себе подібними ілюзіями.
«Превелебні Матері втрапили на злий час, — подумав Монео. — Він їм проповідуватиме, а вони цього не терплять. Це може викликати серйозні проблеми».
— І якою була їхня реакція? — спитав Лето.
— Мені передали, що вони були розчаровані, але не наполягали.
І Монео подумав: «Краще б мені підготувати їх до більшого розчарування. І ще їм слід триматися подалі від делегацій іксіан і тлейлаксу».
Монео труснув головою. Це може призвести до дуже паскудної змови. Ліпше перестерегти Дункана.
— Це веде до самоздійснюваних пророцтв і обґрунтування всіляких неподобств, — промовив Лето.
— Цей… риторичний деспотизм, Владико?
— Так! Захищає зло за стінами певності у власній правоті, непробивними для жодних аргументів проти зла.
Монео кинув уважний погляд на тіло Лето, відмічаючи, як у майже випадкових рухах викручуються його руки, як здригаються великі ребристі сегменти. «Що мені робити, коли Черв повністю вибереться на поверхню?» На чолі Монео рясно виступив піт.
— Він живиться навмисне перекрученими значеннями, щоб дискредитувати опозицію, — промовляв тим часом Лето.
— Увесь, Владико?
— Єзуїти називали це зміцненням своєї владної бази. Це прямо веде до лицемірства, яке завжди є виявом прірви між діями та їхнім поясненням. Вони ніколи не узгоджуються.
— Мені слід уважніше це вивчити, Владико.
— Врешті-решт, знаряддям його правління стає почуття провини, оскільки лицемірство спричиняє полювання на відьом і потребу в цапах-відбувайлах.
— Це шокує, Владико.
Кортеж пологою дугою оминув виступ скелі, за якою на мить з’явився далекий міст.
— Монео, ти уважно мене слухаєш?
— Так, Владико. Звичайно.
— Я описую знаряддя підвалин релігійної влади.
— Я зрозумів це, Владико.
— Чому ж ти так боїшся?
— Розмови про релігійну владу завжди мене непокоять, Владико.
— Бо ти і Рибомовки здійснюєте її від мого імені?
— Звичайно, Владико.
— Підвалини влади завжди небезпечні, бо притягають справжніх безумців, людей, що прагнуть влади заради неї самої. Розумієш?
— Так, Владико. Тому ви так рідко вдовольняєте клопотання про призначення у вашому уряді.
— Чудово, Монео!
— Дякую, Владико.
— У тіні кожної релігії ховається Торквемада, — промовив Лето. — Ти ніколи не чув цього імені. Я знаю це, оскільки розпорядився вилучити його з усіх записів.
— Навіщо, Владико?
— Він був непристойним. Робив живі смолоскипи з людей, які з ним не погоджувалися.
Монео притишив голос:
— Як історики, що прогнівили вас, Владико?
— Ти ставиш під сумнів мої дії, Монео?
— Ні, Владико!
— Добре. Ці історики померли мирно. Ніхто не відчув полум’я. Торквемада натомість захопився прославленням свого бога передсмертними криками спалюваних жертв.
— Як страхітливо, Владико.
Кортеж оминув черговий виступ, ще раз з’явився міст. Він наче не став ближчим.
Монео знову пильно придивився до свого Бога-Імператора. Здається, Черв не наблизився. А все-таки ще був надто близько. Монео відчував небезпеку цієї непередбачуваної присутності, Святої Присутності, що могла вбивати без попередження.
Монео здригнувся.
Що означало це дивне… повчання? Монео знав, що мало хто слухав подібні промови Бога-Імператора. Це було привілеєм і тягарем. Це було частиною ціни, сплаченої за Мир Лето. Покоління за поколінням марширувало рівними рядами під диктат цього миру. Лише внутрішнє коло Цитаделі знало про нечисленні розриви в ньому — інциденти, коли посилали Рибомовок, аби відвернути насилля.