Тремтячи від цього зізнання, Монео вдивлявся в затінену постать Бога-Імператора, що розповідав про такі чудеса.
— Піщана форель, — казав Владика Лето, — поєднається у великі живі бульбашки, поглине всю воду планети й утримуватиме її глибоко під землею. Як за часів Дюни.
— Усю воду, Владико?
— Більшу її частину. За триста років тут знову пануватимуть піщані черви. Це буде новий різновид червів, обіцяю.
— Як це, Владико?
— Вони матимуть тваринну свідомість і нову підступність. Стане куди небезпечніше добувати прянощі й куди ризикованіше зберігати їх.
Монео глянув на кам’яну стелю печери, уявою пробиваючись крізь камінь на поверхню.
— Усе знову стане пустелею, Владико?
— Річища наповняться піском. Рослини засохнуть і загинуть. Дерева зникнуть під великими рухливими дюнами. Піщана смерть поширюватиметься доти… доки не пролунає тихий сигнал на сплюндрованих землях.
— Який сигнал, Владико?
— Сигнал початку наступного циклу, приходу Творця, приходу Шай-Хулуда.
— І це будете ви, Владико?
— Так! Великий черв Дюни ще раз постане з глибин. Ця земля знову буде царством прянощів і червів.
— А що з людьми, Владико? З усіма людьми?
— Багато хто помре. Їстівні рослини та буйна поросль цього краю засохнуть. Без корму вимруть також м’ясні тварини.
— Чи всі голодуватимуть, Владико?
— Недоїдання та давні хвороби терзатимуть землю, аж доки не зостануться лише найсильніші… найсильніші й найжорстокіші.
— Так неодмінно станеться, Владико?
— Альтернативи ще гірші.
— Розкажіть про ці альтернативи, Владико.
— Із часом знатимеш їх.
Крокуючи поруч із Богом-Імператором у ранковому світлі їхнього паломництва до Онна, Монео міг лише погодитися, що й справді довідався про альтернативне зло.
Монео знав: для більшості слухняних громадян Імперії певне знання, яким він володів, приховувалося в Усній історії, у міфах та диких легендах, виголошуваних рідкісними безумними пророками, що з’являлися на тій чи тій планеті, збираючи недовгочасних послідовників.
«Але я знаю, що роблять Рибомовки».
Ще він знав про лиходіїв, які сиділи за столами, споживаючи рідкісні делікатеси та стежачи за тортурами інших людей, своїх побратимів.
Доки не з’являлися Рибомовки й не змивали кров’ю такі сцени.
— Мені подобалося, як твоя дочка стежила за мною, — сказав Лето. — Зовсім не здогадувалася, що я про це знаю.
— Я боюся за неї, Владико! Вона моя кров, моя…
— Моя теж, Монео. Хіба я не Атрід? Ти краще боявся би за себе самого.
Монео кинув сповнений страху погляд на тіло Бога-Імператора. Ознаки Черва зоставалися надто виразними. Він подивився на кортеж позаду, на дорогу попереду. Зараз вони перебували на стрімкому спуску, із короткими звивинами, потятому високими стінами рукотворних скель, частини бар’єра, що оточував Сар’єр.
— Сіона не образила мене, Монео.
— Але вона…
— Монео! Тут, у цій загадковій оболонці, міститься одна з найбільших людських таїн. Несподіванка, поява нової речі — це те, чого я прагну найбільше.
— Владико, я…
— Новизна! Хіба це не променисте, не чудове слово?
— Якщо ви так кажете, Владико.
«Монео — моє творіння. Це я його створив», — змусив себе згадати Лето.
— Твоє дитя варте для мене майже всякої ціни, Монео. Ти ганиш її товаришів, але серед них може бути хтось такий, кого вона покохає.
Монео мимоволі зиркнув на Дункана Айдаго, що крокував разом зі своїми вартівницями. Айдаго дивився вперед, наче намагаючись дослідити кожен поворот дороги, перш ніж вони до нього дістануться. Йому не подобалося це місце, оточене високими стінами, звідки щомиті можна було сподіватися нападу. Уночі Айдаго вислав туди розвідників, і Монео знав, що частина з них усе ще чаїться там на вершинах, але між Королівським кортежем і річкою ще пролягали глибокі яри. Бракувало вартівниць, щоб розмістити їх усюди.
— Покладатимемось на фрименів, — заспокоїв його Монео.
— Фрименів? — Айдаго не подобалося те, що він чув про музейних фрименів.
— Вони принаймні зможуть підняти тривогу, побачивши когось чужого, — сказав Монео.
— Ви з ними бачились і попросили це зробити?
— Звичайно.
Монео не наважився заговорити з Айдаго про Сіону. На це буде достатньо часу пізніше, а зараз Бог-Імператор промовив тривожні слова. Невже настане зміна планів?
Монео знову повернувся до Бога-Імператора й притишив голос:
— Покохає товариша, Владико? Але ж ви казали, що Дункан…
— Я сказав покохає, а не народить від нього дитину!