«Але як вони відрізняють його від інших?»
Лето майже зупинив свій повіз. Ліворуч він бачив Рибомовок, що вимахували своїми гумовими палицями. На лезах клинків виблискувало сонце. Тоді пролунало дзижчання лазерострілів — звук, який бабця Лето визначила колись як «найстрашніший у нашому Всесвіті». В авангарді здійнявся вибух ще численніших криків і вересків.
Лето зреагував при першому ж звуці лазеростріла. Спрямував Королівський Повіз із дороги праворуч, перейшов з коліс на силові підвіски й погнав повіз як бойовий таран на щільну групу лицеплясів, що намагалися вступити в бій з його боку. Звернувши крутою дугою, знову вдарив у них з іншого боку, відчув руйнівне зіткнення тіл із пласталлю, побачив червоний потік крові, а тоді з’їхав із дороги вниз в ерозійний узвіз. Коричневі зубчаті схили узвозу промайнули повз нього. Піднявся вперед і вгору, перемахнув каньйон річки, діставшись оглядового майданчика на високому кам’яному поясі біля Королівської Дороги. Там він зупинився і розвернувся, недосяжний для ручних лазерострілів.
Що за несподіванка!
Хрипкий сміх тремтливими конвульсіями струснув його великим тілом. Веселощі поступово відступали.
Зі свого місця Лето міг бачити міст і арену битви. Розкидані безладно тіла покривали всю землю й довколишні узвози. Він розпізнав шати придворних, однострої Рибомовок, скривавлену чорноту маскарадного одягу лицеплясів. Уцілілі придворні скупчилися позаду, а Рибомовки тим часом ганяли серед полеглих і перевіряли, чи нападники справді мертві, швидко вдаряючи ножем у кожне тіло.
Лето пробіг поглядом поле битви, шукаючи чорного однострою свого Дункана. Серед тих, що трималися на ногах, не було такого. Жодного! Лето придушив вибух розчарування, тоді побачив з-поміж придворних тісну групу Рибомовок і… і оголену постать.
Оголену!
Це був Дункан! Оголений! Звичайно! Дункан Айдаго без однострою не був лицеплясом.
Ним знову струснув сміх. Несподіванки з усіх боків. Яким шоком це мало стати для нападників. Вони, очевидно, не були готові до такої відповіді.
Лето спустив повіз на дорогу, висунув колеса й покотив униз, до мосту. Перетнув міст із почуттям déjà vu, усвідомлюючи незліченні мости зі своїх спогадів, переправи, здійснювані задля оглядання наслідків битв. Коли з’їхав із мосту, Айдаго вирвався з кільця вартівниць і побіг до нього, оминаючи тіла й перестрибуючи через них. Лето зупинив повіз і глянув на оголеного бігуна. Дункан був наче грецький воїн-посланець, що мчить до свого командира, аби сповістити про розв’язку бою. Ця конденсована історія приголомшила пам’яті Лето.
Айдаго, ковзнувши, пригальмував біля повозу. Лето розгорнув бульбашкове покривало.
— Кляті лицепляси, геть усі! — видихнув Айдаго.
Не намагаючись приховати свої веселощі, Лето спитав:
— Чия була ідея скинути однострій?
— Моя! Але вони не дозволили мені битися!
Прибіг Монео з групою вартівниць. Одна з Рибомовок кинула Айдаго синього плаща, гукнувши:
— Намагаємося зняти цілий однострій з якогось тіла.
— Я свій розірвав, — пояснив Айдаго.
— Хтось із лицеплясів утік? — спитав Монео.
— Жодний, — відповів Айдаго. — Визнаю, що ваші жінки — добрі воячки, але чому вони не дозволили мені…
— Бо вони мають наказ захищати тебе, — відповів Лето. — Завжди захищають найцінніше…
— Четверо з них загинуло, витягаючи мене звідти, — сказав Айдаго.
— Ми втратили всього понад тридцять осіб, Владико, — промовив Монео. — Підрахунок ще триває.
— Скільки лицеплясів? — спитав Лето.
— Схоже, що рівно п’ятдесят, Владико, — відповів Монео. Говорив тихо, зі здивованим виразом обличчя.
Лето захихотів.
— Чому ти смієшся? — різко спитав Айдаго. — Понад тридцять наших людей…
— Але ж якими нездарами виявилися тлейлаксу, — сказав Лето. — Хіба ти не розумієш, що всього п’ятсот літ тому вони були куди ефективнішими, куди небезпечнішими. Уявити лишень, щоб вони зважилися на такий дурний маскарад! І не передбачили твоєї блискучої відповіді!
— Вони мали лазеростріли, — сказав Айдаго.
Лето обернув свої об’ємисті передні сегменти і вказав на дірку, випалену в його балдахіні майже біля повозу, посередині. Оплавлені зірчасті промені оббігали дірку.
— Влучили в кілька місць унизу, — промовив Лето. — На щастя, не пошкодили жодної підвіски чи колеса.