— Я не повинна нічого про неї знати, Владико, але…
— Чергова нестриманість когось з учителів?
— Ні, мого дядька.
Лето вибухнув сміхом.
— Що за пройдисвіт! — сказав він. — Який чарівний пройдисвіт!
— Владико?
— Це його помста вашим господарям. Він був невдоволений, що його відкликали з мого двору. Тоді він сказав мені, що його заміна — усього лише дурість.
Хві стенула плечима.
— Мій дядько — складна людина.
— Слухай мене уважно, Хві. Дехто з твоїх співробітників тут, на Арракісі, може бути небезпечним для тебе. Я захищатиму тебе, як зможу. Ти мене розумієш?
— Думаю, що так, Владико. — Вона серйозно вдивлялася в нього.
— А тепер звістка для твоїх господарів. Мені ясно, що вони дослухались до стернового Гільдії та приєдналися до тлейлаксу, а це ставить їх під загрозу. Скажи їм, що їхні наміри цілком прозорі для мене.
— Владико, я не знала про…
— Мені ясно, як вони тебе використовують, Хві. Тому можеш їм передати, що ти будеш постійною Амбасадоркою при моєму дворі. Я не вітатиму іншого іксіанина. А якщо твої господарі проігнорують застереження, намагаючись втрутитися у мої рішення, я їх розчавлю.
Сльози з’явилися в неї в очах і потекли по щоках, однак Лето був вдячний, що вона не дала волі жодному іншому вияву почуттів, наприклад, не впала навколішки.
— Я вже їх попереджала, — промовила вона. — Справді попереджала. Казала їм, що вони мусять підкорятися вам.
Лето бачив, що це правда.
«Яке чарівне створіння ця Хві Норі», — подумав він. Вона здавалася втіленням доброти. Очевидно, мала цю рису від народження, а потім її ще й розвинули вихованням. Це було заслугою іксіанських господарів Хві, що ретельно розрахували ефект, який вона мала справити на Бога-Імператора.
Крізь юрмище предківських пам’ятей Лето бачив її як ідеалізовану черницю, ласкаву та жертовну, саму щирість. Це було її найістотнішою природою, місцем, у якому вона жила. Вона виявила, що найлегше бути правдивою та відкритою, здатною сховатися в тінь, лише б не завдавати болю іншим. Він вбачав у цій рисі найглибшу зміну, якої змогли досягти Бене Ґессерит. Справжня манера поведінки Хві зоставалася відкритою, вразливою і природно лагідною. Лето не відчував у ній найменшої схильності до розрахунку чи маніпуляцій. Вона здавалася чуйною і добропорядною, вміла слухати (ще одна риса Бене Ґессерит). У ній не було нічого відкрито спокусливого, але саме це й зробило її дуже спокусливою для Лето.
Якось за подібної нагоди він сказав одному з давніших Дунканів: «Мусиш зрозуміти про мене певну річ, яку дехто підозрює: інколи я не можу уникнути ілюзорного відчуття, що у моїй змінюваній формі живе доросле людське тіло з усіма необхідними функціями».
«Усіма, Владико?» — спитав Дункан.
«Усіма! Відчуваю свої зниклі частини. Відчуваю ноги та стопи, такі непримітні й такі реальні для мене. Чую, як працюють мої людські залози, частини з яких уже не існує. Відчуваю навіть геніталії, хоча знаю розумом, що вони зникли століття тому».
«Але ж, напевне, якщо знати…»
«Знання не придушує відчуттів. Зниклі частини досі існують у моїй пам’яті та в множинній ідентичності всіх моїх предків».
І коли Лето глянув на Хві, що стояла перед його лицем, йому зовсім не допомогло знання, що він не мав черепа, а те, що колись було його мозком, стало тепер величезною мережею нервових вузлів, розкиданих по тілі предчерва. Зовсім не допомогло. Досі відчував біль мозку там, де той мозок був колись, досі відчував биття пульсу в черепі.
Просто стоячи перед його лицем, Хві прикликала його втрачену людськість. Це було для нього занадто, і він застогнав од розпачу:
— Навіщо твої господарі мучать мене?
— Владико?
— Послали тебе!
— Я б не завдала вам болю, Владико.
— Ти завдаєш мені болю самим своїм існуванням!
— Я не знала. — Сльози нестримним потоком текли з її очей. — Вони ніколи не казали мені, що роблять насправді.
Він заспокоївся і тихо сказав:
— Тепер залиш мене, Хві. Займися своїми справами, але швидко повертайся, коли я тебе покличу!
Хві повільно вийшла, та Лето бачив, що вона теж карається. Ні з чим не можна було сплутати той глибокий смуток, який вона відчувала через людськість Лето, принесену ним у жертву. Знала те, що знав і Лето: вони могли бути друзями, коханцями, могли мати найближчі стосунки, що виникають між людьми протилежної статі. Її господарі навмисне запланували, щоб вона це відчула.
«Іксіани жорстокі, — подумав він. — Знали, яким буде наш біль».
Відхід Хві розворушив пам’ять про її дядька Малкі. Той був жорстоким, проте Лето любив його компанію. Малкі мав усі чесноти працелюбності, характерні для своїх одноплемінників, і достатньо їхніх вад, щоб бути справжньою людиною. Малкі насолоджувався товариством Рибомовок Лето. «Ваші гурії», — називав він їх, і Лето не міг думати про Рибомовок, не згадавши того їхнього ярлика від Малкі.