Айдаго глянув на вихід, через який вартівниці вивели Нунепі.
— Він спробував і зазнав невдачі, мілорде.
— Але звільнив себе від обмежень минулого й опирався сплаті ціни.
— Для свого народу він патріот.
— А ким він бачить себе сам, Дункане? Знаряддям історії.
Айдаго стишив голос, ще більше схилився до Лето.
— Чим ви відрізняєтеся, мілорде?
Лето захихотів.
— Ах, Дункане, як же мені подобається твоя тямущість. Ти помітив, що я — найбільш чужий із чужинців. Чи не вважаєш, що я теж виявлюся невдахою?
— Це спало мені на думку.
— Навіть невдахи можуть загорнутися в горду мантію «минулого», старий друже.
— І в цьому ви з Нунепі схожі?
— Войовничі місіонерські релігії можуть поділяти ілюзію «гордого минулого», але мало хто розуміє найвищу загрозу для людства — фальшиве почуття свободи від відповідальності за власні вчинки.
— Це дивні слова, мілорде. Як зрозуміти, що вони означають?
— Вони означають те, що тобі сказано. Чи ти нездатний чути?
— Я маю вуха, мілорде!
— Невже? Я їх не бачу.
— Ось вони, мілорде! Ось і ось! — Айдаго вказав на обидва свої вуха.
— Але ж вони не чують. Значить, ти не маєш вух, їх немає ні тут, ні тут.
— Ти з мене кепкуєш, мілорде?
— Чути — це чути. Те, що існує, не може перетворитися саме на себе, бо вже існує. Бути — це бути.
— Твої дивні слова…
— Є лише словами. Я їх промовив. Вони розвіялися. Ніхто їх не чув, тож їх більше не існує. Якщо їх більше не існує, то хіба не можна змусити їх існувати знову? Може, тоді хтось їх почує.
— Навіщо береш мене на глум, мілорде?
— Не беру тебе, а лише кидаю слова. І не боюсь цим образити, бо впевнився, що ти не маєш вух.
— Я тебе не розумію, мілорде.
— Це й є початком знання — відкриття, що ми чогось не розуміємо.
Перш ніж Айдаго встиг відповісти, Лето дав знак найближчій вартівниці. Жінка змахнула рукою перед кристалічною панеллю керування, розміщеною на стіні за помостом Бога-Імператора. Посеред покою з’явилося тривимірне зображення покарання Нунепі.
Айдаго спустився вниз, на підлогу кімнати, і уважно придивився до сцени. Її транслювали з невеликого підвищення над площею, чулися вигуки натовпу, який при перших ознаках чогось незвичайного збігся подивитися.
Нунепі був прив’язаний до двох жердин триніжка, ноги широко розставлені, руки спутані разом просто над головою, майже при вершині триніжка. Зняте з тіла вбрання лежало поруч розірване. Поблизу стояла кремезна замаскована Рибомовка, тримаючи імпровізований бич з елакової мотузки, розтріпаної при кінці на дрібні дротоподібні пасма. Айдаго впізнав у замаскованій жінці Подругу з його першої зустрічі з Рибомовками.
На знак офіцерки Варти замаскована Рибомовка виступила вперед і хльосткою дугою метнула елакового бича на відкриту спину Нунепі.
Айдаго здригнувся. Натовп охнув.
Там, де вдарив бич, виступили пруги, але Нунепі мовчав.
Бич знову опустився. Лінія другого удару прорисувалася кров’ю.
Бич знову розсік шкіру. Крові стало більше.
Лето відчув неясний сум. «Нейла надто ревна, — подумав він. — Уб’є його, а це викличе проблеми».
— Дункане! — покликав Лето.
Айдаго відвів зачарований погляд від проєктованої сцени саме в ту мить, коли з грудей натовпу вирвався крик у відповідь на особливо кривавий удар.
— Пошли когось зупинити шмагання після двадцяти ударів, — сказав Лето. — Нехай оголосять, що Бог-Імператор великодушно зменшує кару.
Айдаго махнув одній із вартівниць, вона кивнула й вибігла з покою.
— Йди сюди, Дункане, — промовив Лето.
Айдаго, досі ображений тим, що йому здалося глузуванням, підійшов до Лето.
— Усе, що я роблю, — сказав Лето, — це повчальний урок.
Айдаго твердо присилував себе не озиратися на сцену шмагання Нунепі. Чи це не зойк караного пролунав? Крики натовпу пронизали Дункана наскрізь. Він глянув Лето в очі.
— Ти маєш питання, — промовив Лето.
— Багато питань, мілорде.
— Скажи їх.
— Який урок у покаранні цього дурня? Що ми відповімо, коли нас спитають?
— Ми відповімо, що ніхто не може хулити Бога-Імператора.
— Кривавий урок, мілорде.
— Не такий кривавий, як інші мої уроки.
Айдаго похитав головою з виразним збентеженням.
— Нічого доброго з цього не буде!
— Саме так!
* * *
Сафарі предківськими пам’ятями навчають мене багатьох речей. Схеми, ах, ці схеми. Ліберальне лицемірство, яке найбільше мене непокоїть. Я не вірю крайнощам. Пошкреби консерватора — і знайдеш того, для кого минуле понад усяке майбутнє. Пошкреби ліберала — і знайдеш прихованого аристократа. Це правда! Ліберальне правління завжди перетворюється на аристократичне. Бюрократія виявляє справжні заміри людей, які творять такі уряди. З самого початку маленькі люди, що утворювали уряди, які обіцяли вирівняти соціальний тягар, раптом опиняються в руках бюрократичної аристократії. Звичайно, всі бюрократії використовують цю схему, але гіпокритством є й те, що знаходимо навіть під комуністичними гаслами. Ах, якщо схеми чогось мене навчають, то це того, що вони повторюються. Мої утиски загалом не гірші за інші, а я принаймні даю новий урок.