Аудієнційний день закінчувався. Коли Лето зустрівся з делегацією Бене Ґессерит, уже посутеніло. Монео підготував Превелебних Матерів до можливого запізнення, для заспокоєння повторюючи їм запевнення Бога-Імператора.
Звітуючи своєму Імператору, Монео сказав:
— Вони розраховують на щедру винагороду.
— Побачимо, — промовив Лето. — Побачимо. А зараз скажи, чого хотів від тебе Дункан, коли ти ввійшов сюди.
— Хотів довідатися, чи ви раніше карали когось шмаганням.
— І що ти відповів?
— Що немає запису про це, а я ніколи раніше не був свідком такої кари.
— А він що сказав?
— Це не по-атрідівськи.
— Він не вважає мене божевільним?
— Такого він не сказав.
— У вашій зустрічі було ще щось. Що ще непокоїть нашого нового Дункана?
— Він бачив Амбасадорку Ікса, Владико. Хві Норі здалася йому привабливою. Питав про…
— Слід цьому запобігти, Монео! Сподіваюся, ти розірвеш будь-які контакти між Дунканом і Хві.
— Як накаже Владика.
— Наказую! А зараз іди та підготуй усе до нашої зустрічі з бене-ґессеритками. Я прийму їх у Фальшивій Січі.
— Владико, як розуміти вибір такого місця зустрічі?
— Як мою примху. Коли вийдеш, скажи Дунканові, що він може забрати вартівниць і прочесати місто, чи немає де клопотів.
Чекаючи делегацію Бене Ґессерит у Фальшивій Січі, Лето подумки переглянув цю розмову, і вона його трохи розвеселила. Міг уявити собі реакцію Фестивального Міста на прихід занепокоєного Дункана Айдаго й очолюваного ним загону Рибомовок.
«Як швидко затихають жаби, коли з’являється хижак».
Зараз, перебуваючи у Фальшивій Січі, Лето був задоволений вибором. Фальшива Січ, споруда вільної форми з неправильними куполами на краю Онна, мала майже кілометр у діаметрі. Тут була перша оселя музейних фрименів, а тепер розташована їхня школа, коридори й кімнати якої патрулювали пильні Рибомовки.
Приймальна зала, де чекав Лето, овал із більшою віссю довжиною приблизно двісті метрів, була ілюмінована гігантськими світлокулями, що самотньо плавали в синьо-зеленому просторі на висоті тридцяти метрів над підлогою. Світло приглушило тьмяно-коричневу та рудувату барви імітованих каменів, з яких було зведено всю будівлю. Лето чекав на низькому виступі в кінці покою, дивлячись назовні крізь напівкругле вікно, довше за його тіло. Отвір на висоті чотирьох поверхів над землею обрамляв краєвид, що містив залишки древньої Оборонної Стіни. Їх зберегли заради печер по скельному боці, де колись Атрідівські загони були перебиті напасниками-Харконненами. Морозне світло Першого місяця покрило сріблом краї скель. На схилах скель пунктиром спалахували вогники, відкрите полум’я там, де колись жоден фримен не посмів би виявити своєї присутності. Вогники підморгували Лето, коли перед ними проходили люди, — це музейні фримени користалися правом займати святі округи.
«Музейні фримени! — подумав Лето.
Люди вузького мислення, з обмеженим світоглядом.
Але чому я протестую? Вони такі, якими я їх створив».
Тоді Лето почув делегацію Бене Ґессерит. Вони наспівували, наближаючись, — тяжкий спів, повний протяжних голосних звуків.
Монео випередив бене-ґессериток, зайшовши з нарядом вартівниць. Вони вишикувалися на виступі Лето. Монео став унизу, під самим обличчям Бога-Імператора, глянув на нього, тоді обернувся до відкритої зали.
Жінки ввійшли подвійним рядом, їх було десять, на чолі з двома Превелебними Матерями в традиційних чорних сукнях.
— Ліворуч Антеак, праворуч Люзієл, — підказав Монео.
Ці імена нагадали Лето давніші відомості про Превелебних Матерів, принесені Монео. То були слова, сповнені упередження та недовіри. Монео не любив відьом.
— Обидві вони Правдомовиці, — сказав Монео. — Антеак значно старша за Люзієл, але саме останню вважають найкращою Правдомовицею, яку тільки мали Бене Ґессерит. На чолі Антеак можете помітити шрам, його походження ми не змогли встановити. Люзієл рудоволоса й видається напрочуд молодою як для своєї слави.