— Ти була колись раніше в Ґойґоа? — спитав Айдаго.
— Ні. — Сіона говорила приглушеним голосом, наче боялася чогось.
«Чому я йду цією вулицею? — питав себе Айдаго. Навіть ставлячи це питання, знав уже відповідь. — Ця жінка, ця Ірті. Яка жінка могла привести мене до Ґойґоа?»
Ріжок завіси праворуч від нього піднявся, й Айдаго побачив обличчя — то був хлопець із площі. Завіса опустилася, тоді відсунулася вбік, показавши жінку, яка там стояла. Айдаго зупинився на півкроці й утупився їй в лице, неспроможний промовити й слова. То було жіноче обличчя, відоме лише його найпотаємнішим мріям, — ніжний овал із зіркими темними очима, пишні чуттєві губи…
— Джессіка, — прошепотів він.
— Що ти кажеш? — спитала Сіона.
Айдаго не міг відповісти. То було обличчя Джессіки, воскреслої з минулого, куди, як він думав, вона відійшла назавжди. Генетична витівка: мати Муад’Діба, воскрешена в новому тілі.
Жінка затягла заслону, залишивши в пам’яті Айдаго згадку про її риси, післяобраз, — і він знав, що ніколи його не забуде. Вона була старшою за ту Джессіку, що ділила з ним небезпеки на Дюні, — вікові зморшки в куточках губ і очей, тіло трохи повніше…
«Більш материнська, — мовив сам до себе Айдаго. Тоді: — Чи я казав їй колись… кого вона мені нагадувала?»
Сіона потягла його за рукав.
— Хочеш увійти, щоб з нею познайомитися?
— Ні. Це було помилкою.
Айдаго обернувся було піти туди, звідки вони прийшли, аж тут двері дому Ірті різко розчинилися. Вийшов молодий чоловік. Зачинив за собою двері, повернувся обличчям до Айдаго. Айдаго визначив, що юнакові років шістнадцять. Годі було заперечити його походження: каракулеве волосся, суворі риси.
— Ти той новий, — сказав юнак. Його голос уже став чоловічим.
— Так. — Айдаго виявив, що йому тяжко говорити.
— Навіщо ти прийшов? — спитав юнак.
— Я не планував, — відповів Айдаго. Ці слова далися йому легше, їх викликала нехіть до Сіони.
Юнак глянув на Сіону.
— Ми дістали звістку, що мій батько мертвий.
Сіона кивнула.
Юнак знову перевів увагу на Айдаго.
— Прошу, іди й не повертайся. Ти завдаєш болю моїй матері.
— Звичайно, — сказав Айдаго. — Передай леді Ірті вибачення за моє вторгнення. Мене привезли сюди всупереч моїй волі.
— Хто тебе привіз?
— Рибомовки, — відповів Айдаго.
Юнак коротким рухом кивнув головою. Ще раз глянув на Сіону.
— Я завжди думав, що ви, Рибомовки, навчилися бути добрішими зі своїми.
Тоді обернувся і зайшов у дім, зачинивши за собою двері.
Айдаго пішов назад дорогою, якою вони прийшли, тягнучи Сіону за руку. Вона спотикнулася, потім пристосувалася до його кроків і вивільнилася із затиску.
— Він подумав, що я Рибомовка, — промовила Сіона.
— Звичайно. Ти така, як вони. — Він глянув на неї. — Чого не сказала мені, що Ірті була Рибомовкою?
— Я не думала, що це важливо.
— Ох.
— Так вони й зустрілися.
Вони дісталися до перехрестя з вулицею, що вела до площі. Айдаго повернув у протилежному від площі напрямку, енергійно покрокував до краю села, туди, де воно зливалося з садами й городами. Дункан був настільки шокований, що нічого не чув і не бачив. Його свідомість сахалася від надміру інформації, яку не могла засвоїти.
Низька стіна перегородила йому дорогу. Він переліз через неї, почув, як за ним поспішає Сіона. Дерева довкола них були обсипані цвітом — білі квітки з оранжевою серцевиною, у яких трудилися темно-коричневі комахи. Повітря було сповнене дзижчанням комах і запахом квітів. Це нагадало Айдаго квіткові джунглі на Каладані.
Зупинився, діставшись вершини пагорба, де міг обернутися і глянути вниз, на чепурний прямокутник Ґойґоа. Дахи були пласкими й чорними.
Сіона сіла на густу траву й обхопила руками коліна.
— Це не те, що ти задумала, так? — спитав Айдаго.
Вона похитала головою, він зрозумів, що дівчина от-от заплаче.
— Чому ти так його ненавидиш? — спитав Дункан.
— Ми позбавлені власного життя!
Айдаго глянув униз, на сільце.
— Багато таких сіл?
— Уся Хробача Імперія!
— А що в цьому поганого?
— Нічого, коли це те, чого хочеш.
— Кажеш, це все, що він дозволяє?
— Так, кілька ярмаркових міст… Онн. Мені казали, що навіть планетарні столиці — це лише великі села.
— І ще раз спитаю: а що в цьому поганого?
— Це в’язниця!
— То їдь із неї!
— Куди? Як? Думаєш, ми можемо просто сісти на корабель Гільдії та вирушити деінде, куди захочемо? — Вона вказала вниз на Ґойґоа — на околиці виднівся ’топтер, біля якого на траві сиділи Рибомовки. — Наші наглядачки не дозволять нам від’їхати!