Квартири для нічлігу в Ґойґоа, хоч спартанські й малі, були зручними — по два тапчани в кімнаті, кожна кімната — наче коробка з побіленими стінами, одне вікно, одні двері. Кімнати тяглися вздовж коридору будинку, що значився як «Гостьовий дім» Ґойґоа.
Як виявилося, Сіона мала рацію. Айдаго поселили в одну кімнату з нею, не спитавши згоди, а Інмейр поводилася так, наче це було звичайною справою.
Коли двері за ними зачинилися, Сіона сказала:
— Якщо торкнешся мене, я спробую тебе вбити.
Це було промовлено з такою сухою щирістю, що Айдаго ледь не розреготався.
— Я волію відособленість, — відповів він. — Вважай, що ти сама.
Спав із легкою настороженістю, згадуючи небезпечні ночі на Атрідівській службі, готовність до битви. У кімнаті рідко коли було насправді темно: крізь зашторене вікно просочувалося місячне світло й навіть зоряне сяйво відбивалося від крейдяно-білих стін. Виявив, що його нерви подразнює Сіона, її запах, рухи, дихання. Кілька разів він прокидався і, цілковито пробуджений, прислухався. Двічі був певний, що Сіона теж прислухається.
Ранок і політ до Онна принесли полегшення. Вони порушили свій піст, випивши холодного фруктового соку. Айдаго був радий вийти в передсвітанкову темряву, швидко крокувати до ’топтера. Він не звертався безпосередньо до Сіони, йому були неприємні цікаві погляди Рибомовок.
Сіона озвалася до нього лише раз, вихилившись із ’топтера, коли він вийшов з машини на центральну площу.
— Мені не було б за образу мати тебе другом, — сказала вона.
Кумедна пропозиція дружби. Він злегка збентежився.
— Так… добре, звичайно.
Новий супровід повів його далі, нарешті до входу в лабіринт. Там його чекав Лето на Королівському Повозі. Місце зустрічі було широким майданчиком, звідки праворуч від Айдаго тягся довжелезний тунель. Стіни — темно-коричневі, із золотими смугами, що виблискували в жовтому сяйві світлокуль. Ескорт зайняв позицію за повозом, рухаючись обдумано та залишивши Айдаго перед обличчям Лето.
— Дункане, підеш переді мною, коли ми рушимо на Сіайнок, — сказав Лето.
Айдаго дивився в темно-сині криниці очей Бога-Імператора, розгніваний загадковістю й таємничістю, виразно помітною атмосферою прихованого збудження в цьому місці. Відчував, що все, сказане йому про Сіайнок, лише поглиблювало цю таємничість.
— Я справді Командир твоєї Варти, мілорде? — спитав Айдаго з образою в голосі.
— Справді! І зараз я винагороджую тебе знаком честі. Небагато дорослих чоловіків будь-коли долучалися до Сіайноку.
— Що відбувалося в місті минулої ночі?
— Криваві заворушення в деяких місцях. Але сьогодні вранці вже досить спокійно.
— Жертви?
— Не варто згадувати.
Айдаго кивнув. Пророчі сили Лето перестерегли Бога-Імператора від будь-якої небезпеки його Дункану. Отож — втеча у сільську безпеку Ґойґоа.
— Ти був у Ґойґоа, — сказав Лето. — Не виникло спокуси зостатися?
— Ні!
— Не гнівайся на мене, — промовив Лето. — Я тебе до Ґойґоа не посилав.
Айдаго зітхнув.
— Яка небезпека змусила тебе відіслати мене?
— Вона загрожувала не тобі, — відповів Лето. — Але ти збуджуєш моїх вартівниць, спонукаючи їх надміру демонструвати свої вміння. Події минулої ночі цього не вимагали.
— О? — Ці слова вразили Айдаго. Він ніколи не думав про себе як про натхненника особливого героїзму, якщо сам цього не наказував. Один піднімає загін. Вожді, такі як перший Лето, дід цього, надихали самою своєю присутністю.
— Ти для мене вкрай цінний, Дункане, — сказав Лето.
— Так… добре, але я все-таки тобі не жеребець!
— Звичайно, твої бажання буде враховано. Ми обговоримо їх іншим разом.
Айдаго зиркнув на ескорт Рибомовок — усі повитріщалися і прислухаються.
— Завжди доходить до насилля, коли ти приїжджаєш в Онн? — спитав Айдаго.
— Циклічно. Зараз невдоволених придушено. Якийсь час буде спокійно.
Айдаго глянув на незбагненне обличчя Лето.
— Що сталося з моїм попередником?
— Рибомовки тобі не сказали?
— Кажуть, що він загинув, захищаючи свого Бога.
— А ти чув і протилежний поголос.
— Що сталося?
— Він помер, бо був надто близько до мене. Я не відіслав його вчасно до безпечного місця.
— Як Ґойґоа.
— Я волів би, щоб він спокійно жив там до кінця своїх днів, але ти добре знаєш, Дункане, що не прагнеш спокою.