Айдаго намагався проковтнути дивний клубок у горлянці.
— Я все ще хочу знати подробиці його смерті. У нього сім’я…
— Ти знатимеш подробиці, і не бійся за його сім’ю. Вони мої підопічні. Я триматиму їх у безпеці, на відстані. Ти знаєш, що я мішень численних нападів. Це одна з моїх функцій. На нещастя, ті, кого я люблю і ким захоплююся, мусять страждати через це.
Айдаго стис губи, невдоволений почутим.
— Заспокойся, Дункане, — сказав Лето. — Твій попередник помер, бо був надто близько до мене.
Ескорт Рибомовок неспокійно заворушився. Айдаго глянув на них, тоді праворуч, на тунель.
— Так, пора, — промовив Лето. — Не можемо змушувати жінок чекати. Іди переді мною, Дункане, а я відповім на твої питання про Сіайнок.
Айдаго підкорився, бо не міг вигадати нічого іншого. Обернувся на п’ятах і закрокував на чолі процесії. Почув за собою скрипіння повозу та легке ступання ніг позаду.
Тут повіз замовк так зненацька, що це привернуло увагу Айдаго. Причину зрозумів одразу ж.
— Ти перейшов на силові підвіски, — сказав він і знову повернувся вперед.
— Я прибрав колеса, бо довкола мене тіснитимуться жінки, — пояснив Лето. — Не можна віддавити їм ніг.
— Що таке Сіайнок? Що це таке насправді? — спитав Айдаго.
— Я ж тобі казав. Це Велике Причастя.
— Я чую запах прянощів?
— У тебе чутливі ніздрі. В облатках є дрібка меланжу.
Айдаго труснув головою.
Намагаючись зрозуміти цю подію, Дункан уже розпитував Лето за першої ж нагоди після їхнього прибуття до Онна:
— Що це за свято Сіайнок?
— Ми ділимося облатками, більш нічого. Навіть я беру участь.
— Це як ритуал оранжистських католиків?
— О ні! Це не моя плоть. Це тільки поділ. Нагадує їм, що вони лише жінки, як ти лише чоловік, але я — усе. Вони діляться з усім.
Айдаго це не сподобалося.
— Лише чоловік?
— Знаєш, кого вони висміюють на святі, Дункане?
— Кого?
— Чоловіків, які їх образили. Прислухайся до них, коли вони тихо перемовляються між собою.
Айдаго витлумачив це як пересторогу: «Не ображай Рибомовок. Накликаючи на себе їхній гнів, наражаєшся на смертельну небезпеку!»
Зараз, маршируючи перед Лето, Айдаго відчував, що він наче й правильно почув ці слова, але вони нічого йому не пояснили. Він заговорив через плече:
— Я не розумію Причастя.
— Ми єднаємося в ритуалі. Ти це побачиш. Ти це почуєш. Мої Рибомовки — це сховище особливої мудрості, неперервної спадкової лінії, до якої входять лише вони. Зараз ти станеш співучасником, а вони полюблять тебе за це. Слухай їх уважно. Вони відкриті до ідеї споріднення. Їхня взаємна прихильність не знає жодних застережень.
«Більше слів, — подумав Айдаго. — Більше таємничості».
Він відчував поступове розширення тунелю: стеля здіймалася вгору. Стало більше світлокуль, налаштованих на темно-оранжевий колір. Попереду, на відстані близько трьохсот метрів, Дункан побачив високу арку отвору. Звідти просочувалось яскраве червоне світло, у ньому він розгледів блискучі обличчя, що легко погойдувалися з боку в бік. Тіла Рибомовок під обличчями разом мали вигляд темної стіни. У повітрі висів сильний дух поту, викликаного хвилюванням.
Наблизившись до завмерлих у чеканні жінок, Айдаго побачив прохід між ними та рампу, нахилену до низького виступу-помосту праворуч. Над жінками вигиналася велика аркоподібна стеля, гігантський простір було ілюміновано світлокулями, налаштованими на яскраво-червоний колір.
— Вийди на рампу праворуч, — сказав Лето. — Зупинися відразу за центром помосту й повернись обличчям до жінок.
Айдаго здійняв праву руку на знак розуміння. Він вступив у відкритий простір, а розміри цього приміщення наповнили його благоговінням. Піднявшись на рампу, налаштував треновані очі на оцінку розмірів і визначив, що зала — це квадрат із заокругленими краями, сторони якого не менше одинадцяти сотень метрів завдовжки. Зала була вщерть заповнена жінками. Айдаго згадав, що це лише вибрані представниці широко розкиданих полків Рибомовок — по три жінки від кожної планети. Зараз вони стояли настільки тісно, що Айдаго сумнівався, чи зуміє котрась упасти. Залишилася тільки смуга близько п’ятдесяти метрів завширшки, що тяглася вздовж помосту. Тут Айдаго зупинився й оглянув сцену. Знизу на нього дивились обличчя, обличчя, обличчя.
Лето зупинив повіз одразу ж за Айдаго та здійняв свою срібношкіру руку.
Негайно ж велику залу наповнили ревіння і крик: «Сіайнок! Сіайнок!»
Рев оглушив Айдаго. «Напевно, цей звук чути в цілому місті, — подумав він. — Хіба що ми надто глибоко під землею».